Характер і власна сила – ось єдині вартісні придбання.

В. Вітмен

Слова саме Волта Вітмена – американського поета, есеїста, батька верлібру – взяті невипадково, адже полтавська поетеса Наталія Трикаш теж у своїй творчості послуговується вільним віршем (від французького vers libre) аби нанизувати чуттєві образи й живі уявлення на загальну архітектоніку тексту, вказуючи на підкреслено-емоційний характер і моральну силу ліричної героїн

«Вертикаль» – перша книга Наталії. Збірка складається із чотирьох розділів, а саме: «Те що було до», «Кроки», «Сліди», «Лінії» відповідно.

Назва збірки досить неординарна. Імовірно, вертикаль – це тяжіння до духовного зростання і вдосконалення, коли поетеса прагне до особливого усамітнення від мирських буднів і клопотів, воліє екзистенційності й непідробності власного я:

                  Піду до себе. Там мене не знають –

                  Чужа серед своїх самотня вертикаль…

Ідейно-тематично, вірші «Вертикалі» – філософські, з мисленням, осмисленням і переосмисленням. Авторка свідомо й підсвідомо відшліфовує й модернізує вміння висловлюватися нерівнонаголошеними віршорядками.

Поетесі властива мозаїчність подання художніх образів, коли кожен окремий рядок може сприйматися як ізольована змістовна одиниця, окремий імпресіоністичний мазок на великому поетичному мольберті. Незважаючи на це, тексти збірки напрочуд цілісні й міцно зв’язані окремими задумами й настроями.

Наталія у своїх творах визнає принцип мовчання як спосіб самоспоглядання й самопізнання, мовчання, в якому загострюється відчуття переживання й поглиблюються роздуми, мовчання, яке, як не парадоксально, стимулює витончену динамізацію внутрішнього світу ліричної героїні:

                  … навчишся мовчати

                  почуєш як падає сніг на плече…

                  * * *

                  …І у мовчанні здобували час,

                  Його несли ми у своїх долонях…

                  * * *

                  я знаю є мовчання

                  яке треба донести скільки б не падав…

                  * * *

                  …Я буду бачити, як тінь води

                  Пройде повз нас. Ні шуму, ані звуку.

                  І нас підхоплять коні золоті.

                  Тихіше. Слухай…

У багатьох поезіях провідними є мотив печалі, скептицизму (варто відмітити, що поетеса й не прагне анакреонтичності), поряд з якими авторка вміло акцентує увагу на наступних стоїчних основах – незламності духу та непорушній життєствердності завдяки архаїчним підвалинам вселенської віри:

                  …Ми вгрузли по плечі у сніг.

                  Подай мені руку… Хоч подумки дай мені руку…

а далі:

                  …Поранений ворон мій сяде тобі на плече.

                  «Ти дійдеш?», – спитаю. Ти скажеш: «Повіриш – дійду».

або:

                  … перегорну главу із Коринтян

                  засну

                  а ранком сірооке поле йде у гості…

чи:

                  … піду в ліси

                  впаду у ніч безкрила

                  я вірю крила на землі дають…

«Творець» , «глава із Коринтян» , «парафіянин» , «Галилейське море» , «Магдалина» , «Різдво» , «сповідь» , «Синайська гора» , «Діва», «молитва» , «Пречиста» , «архангел» – ці образи із текстів збірки. Як бачимо, мотив віри наскрізною срібною ниткою прошиває твори Наталії й сягає генетично-родового рівня, віра в неї – всеосяжна субстанція, початок певної системи відліку, яка може тримати на цьому світі й від якої починається людина як Людина і власне як творець. Мабуть, невипадковим є й те, що вже перший вірш збірки прямо вказує на теоцентричність світогляду авторки:

                  Ще піст не брали Іоаким і Анна,

                  А вже говіла братія – так треба…

 а потім:

                  …Ще Лазар не прокинувся в Неділю Вербну,

                  Не плакав серпень, не ховався у листя клена.

                  Я ще тобою не живу. Я мало знаю.

                  Буває серпень у Неділю Вербну

                  Чи не буває?..

Привертає на себе увагу збалансованість художніх засобів текстів, їх тропна палітра, наприклад, добротна метафорика: «коли тебе не ставатиме/ зійдуться усі непрочитані листопади» , «десять разів місяць ставав молодим/ шукав наречену в своєму домі» , протиставлення, де авторка грається з контрастом смислових значень: «До великої вистави/ мільярдний крок старого ліліпута» , анафора: «Будеш чекати свого вороного, свого» (в однойменному вірші). Також слід виокремити поєднання в суміжних рядках декількох троп, що іноді сприймаються як одне ціле: порівняння з персоніфікацією для поетичного олюднення світу: «по нитці дні/ сліпі як дощ ідуть» , персоніфікація з паралелізмом: «А осінь брала за руку літо./ Сестра з сестрою зустрілись знову…» і т.п.

Належить помітити й філософічність деяких поезій:

                  … За дев’ятою явою не буває

                  перерви на сповідь,

                  За дев’ятим життям –

                  Тільки перше життя в однині.

Кожне наступне прочитання одного й того ж вірша дає глибше уявлення про настроєвість ліричної героїні й наводить на глибше бачення й розуміння підтексту. Віршам «Вертикалі» притаманні своєрідний символізм, предметно-чуттєва образність, органічність і непересічність мислення.

Вірші написано, збірку впорядковано і видано – слово за читачами. Кожна думка має право на існування, так як і кожна наступна інтерпретація цих і майбутніх текстів поетеси Наталії Трикаш.