Степан Процюк, який знайомив мене з багатьма людьми в Івано-Франківську, можливо сам не підозрював, що це випадкове знайомство триватиме так довго і переросте в некрикливу чоловічу дружбу.

Василь сформувався як людина чесна, порядна і талановита. Восьма дитина в селянській родині, який вже в 15 років залишився без батька, він довго йшов до того, аби не загубитися в цьому швидкоплинному світі.

Чомусь я ніколи не запитував, коли у нього виникла потреба писати. Гадаю, це не набуте бажання, а вроджене покликання. Хоча життя все повертається так, що Василеві ніби й ніколи писати. За освітою філолог, який у студентські заочні роки відвідував літературну студію Степана Пушика, він все життя пропрацював на будівництві. Довгі роки відбув заробітчанського хліба в Росії. Але, як справжній чоловік, забезпечив свою сім´ю: дружину Галю і двох гарних дітей, сина Олега і доньку Христинку, найнеобхіднішим. Любов´ю і добротою.

Дебютував Василь теж з легкої руки Степана Процюка в "смолоскипівській" антології прози "Тексти" 1995 року. Тих молодих літературних неофітів було аж 28. Переглядаючи антологію сьогодні, зі здивуванням відзначаю, що добра половина учасників того напіваматорського проекту сьогодні не просто тримається в літературному процесі, а є помітними постатями цього процесу: Степан Процюк, Тарас Прохасько, Євгенія Кононенко, Іван Андрусяк, Михайло Бриних, Андрій Кокотюха, Роман Кухарук, Андрій Підпалий, Вікторія Стах, Леся Демська, Олександр Яровий...

Василь Тулай менше помітний в цьому хаотичному літературному бігові, який поволи, але вперто перетворюється у заробітчанство, не завжди морально витримане і не завжди естетично виправдане. Ті перші три новелки (оповідки, історії), "Час ікс", "Леге артіс", "Пілігрими святотатства" десь випадали із загального епатажно-крикливого маршу "молодих і ранніх". Виглядали якимись романтично-плинними, якимись театральними. Таке враження, що його герої, люди сучасні, але з іншої епохи, - якісь вони лицарські, піднесені, моментами патетично правильні.

Свою першу книгу "Колесування миттєвостей" Василь видав у 2002 році. Пройшла вона сливе непомітно, маючи всього два відгуки у періодиці, Ольги Деркачової і Дмитра Юсипа. Оля, так і не втямивши авторового задуму, зіронізувала над писанням Василя. Критик Дмитро Юсип був виваженішим і стриманішим в оцінках: "Як митець Василь Тулай свій світоглядний принцип з гідною подиву послідовністю реалізує у новелах та оповіданнях збірки. Реалізує через прагнення донести до нашого розуміння високе покликання Людини, котра завжди, при будь-яких обставинах має залишатись Людиною з великої букви".

2007 року Василь Тулай пише свій перший роман "Клонований пророк", який мав добру апробацію на сторінках журналу "Перевал". Роман писаний нібито на "злобу дня", з елементами політичної клоунади, якої є свідками. Але підхід Василя до змалювання героїв не змінився. Кожний із них проходить випробування мораллю. І врешті-решт оця моральна боротьба закінчується перемогою Людини і в Людині.

У цьому сенсі Василь Тулай - один із небагатьох у сучасній українській прозі, який залишається романтично закоханий у Людину. Тому я би зарахував його прозову манеру до романтичної стихії української літератури, початки якої заклали Юрій Яновський, Олександр Довженко і Олесь Гончар.

"Росинка"- повість, яка повертає нас в прадавнє минуле. Але й тут Тулай залишається вірним собі - історичне тло допомагає рокрити вічний конфлікт добра і зла в Людині і за Людину. І, звичайно, ця боротьба неможлива без ще однієї сили - Любови. Сам роман чимось віддаленим нагадує мені "Прадавню легенду" І.Крашевського. Можливо, така аналогія виникла просто тому, що на українських теренах  чогось подібного я давно не зустрічав.

Знаю, що  у Василя закінчений черговий роман. Але він не поспішає його оприлюднювати. Тулай довго вичитує свої писання, робить правки, і аж тоді виносить на суд читача. Тому його проза нагадує добре вистояне домашнє вино. Терпке і солодке водночас.

За натурою спокійний, розважливий, Василь мені нагадує українського чумака. Він нікуди не поспішає, але ніколи не стоїть на місці. І у цій дещо уповільненій, але твердій ході вчувається характер справжній, чоловічий. Моментами сентиментальний, але надійний. Всі названі риси притаманні також прозі Василя Тулая. Це дозволяє мені твердити, що його літературні світанки свіжі й чисті. Їх потрібно вміти віднайти і відчути їхню гармонійну повноту і красу.