Тобто щось та й залишиться нащадкам, як-от, наприклад, задум батька написати про все це мемуари, який втілила у життя вже його дочка.

Тож якщо почати розповідати про таке, з власної спадщини, авторка роману здивується, мовляв, це про героїв не моєї книжки, і буде неправа. Всі ми діти та онуки героїв одної-єдиної Книги української пам’яті – саме «пам’яті», а не «народу», тому що народ дуже легко переконати зовсім в іншому, протилежному, брехливому і підступному, після чого весь світ доведеться переконувати, що Голодомор таки був, і що був це саме геноцид, а не блюзнірські «перегини на місцях». Натомість народну пам´ять – наче ту саму душу – можна скласти втричі, посадити в карцер чи взагалі скарати на смерть, але вона все одно проросте у наступних поколіннях, діти яких розкриють одного разу таку-от книжку, як в авторки з далекої Америки, і прочитають про свого любого дідуся (який ще встиг розказати казочок про дівчину Оксану, козака Вакулу, навчити пісень і любові до рідного краю):  «ворог народу».

Тим часом у книжці Олі Самійленко ми знайдемо, з чого ж вони складалися оті українські «вороги», яких відправляли на Соловки, звідки вони не верталися, а якщо й верталися, то вже зі згаданим ярликом. Їх добре ім’я було знищене, родина виселена, майно реквізоване на користь влади. І про те, що це станеться, відомо вже від самого початку оповіді – знаками, символам і метафорами пошрамоване все тіло роману, тож варто лише в них вчитатися.

«І ось тут вона його вперше побачила, - стримить один з таких знаків вже на початку історії. - Це був високий, кремезний чолов`яга, який стояв коло хати, точніше - біля самісінького льоху, і зацікавлено споглядав, як бiлоснiжний гусак миється в дощовій калюжі. Біля чоловiчих ніг лежала торбина, схожа на жадібно роззявлену пащу». Звісно, що чолов’яга виявиться тим, хто потягне в цю саму пащу все рідне, надбане, сховане на самісінькій глибині душі, оскільки зазвичай місцевий, і знає все про всіх. Той самий, між інший Вакула, який зустрів ту саму Оксану, тож фольклорний момент з Гоголівської спадщини, як бачимо, присутній. Але фольклор тут нищиться безжальною ходою залізного коня, тож бідна «дулна гуска» народної душі з «Грицевої науки» Франка ще настраждається з приходом чергової «волі», а її абетка душі, сентиментальна «а-ба-ба-га-ла-ма-га» буде зметена вихором казенних постанов.

А що ж залишалося нащадкам? У романі це так само символ понівеченої історичної спадщини, зруйновного побуту, сплюндрованої гуски-душі. За сюжетом, це скрині з речами зеків, яких відправляли на каторгу, і на які герої натрапляють на горищі – тобто все, що зосталося для історії, «Тут було безліч шкіряних сундукiв,забитих одягом, обручками, шпиль­ками, капелюхами, фотоальбомами, бігудями, фартухами, рукавичками, молот­ками, радіоприймачами, шаблями, вишитими козацькими поясами, колекціями засушених метеликів, пом’ятими мідними горщиками, сідлами, військовими касками, сільськогосподарським знаряддям, а більше за все - іграшками». Одну з таких «іграшок» - казкову за своєю містичністю, мало не гоголівську розповідь про загублені радянським режимом душі, Голодомор, втечу з Соловків та інші реалії трагічних 1930-х років дарує нам зі свого американського далеку авторка цього епохального роману.

Оля Самійленко. Спогади Снігової гуски. – К.: Каяла, 2017. – 300 с.