Хто-хто, а вони добре розуміють і ціну слова, і його силу. Тим не менш, віртуозно вправляються у власній дотепності, із первісною радістю танцюючи на кістках колег по цеху, не думаючи про наслідки свого словоблудства.

Звідки стільки злості й агресії, галасу і шаленства? Самовпевненості, нетерпимості до інших і бажання образити?!

У цьому, звичайно, немає нічого дивного, адже зараз грубіянять скрізь - на  вулиці і в магазинах, в соціальних мережах і поліклініках, в школі вчителі грубіянять учням, а учні - вчителям.

Але через хамство «майстрів слова» стає особливо ніяково саме тому, що є в цьому є якась невідповідність. Адже боксери не застосовують свою силу наліво і направо, бо знають - їхній удар може бути смертельним для оточуючих. Літератори, для яких таким «кулаком» є слово, б´ють навідліг.

Майже так само неприємна грубість лікарів. Особливо - педіатрів. Бо в дитячу поліклініку навряд чи хтось прийде без потреби. І незалежно від того, велика проблема чи маленька, кожен з дорослих дуже переживає за свою дитину, а дитина просто нервує в незнайомій обстановці. І замість того, щоб заспокоїти і підбадьорити - цей холодний душ за комір. Може хамство медперсоналу - своєрідна шокова терапія, але грубіянять в дитячій поліклініці практично всі. Вони не приховують своєї зневаги. Моя дитина, не обізнана з  тонкою грою тролів на просторах інтернету, постійно запитувала мене у лікарні: «А чому вони ТАК з нами розмовляють?».

«Мамочко, епідоточення ставиться останнім, приходьте після реєстратури», - це важлива пенсіонерка, при печатці. У реєстратурі: «Які хірурги? Шукайте журнали на першому поверсі - ми вас самі нікуди не запишемо! Мамочко, як не знаєте, де шукати? Ви що, вперше тут? Ах, вперше! Ну, тоді пошукайте!». Терапевт, якого бачу вдруге у житті: «Ти тільки на канікулах всіх лікарів з ним пройди! Зрозуміла? ». Гастроентеролог навіть не вислухавши: «А я знаю хто вам потрібен?!» У лабораторії: «Не туди! Спочатку внесок оплатіть, потім -  на стіл ставте. А сміттєвого відра, мамочко, у нас немає - з поліклініки вийдіть, там баки стоять у дворі  - туди баночку і викиньте!».

Тут вже, на відміну від епістолярного спілкування, стилістичні конструкції не настільки витончені, головне в інтонаціях, міміці, напівнатяках. Чого варте лише поблажливе звернення «мамочко»!

Найстрашніше, що вириватися з цього кола неможливо - хамство наздоганяє тебе всюди, навіть не залишаючи мінімального шансу повірити в те, що щось зміниться.

Біля кабінету, де беруть аналіз крові, завжди плачуть діти. Тому в довгій черзі традиційно неспокійно. Цього разу у страшному кабінеті, на який з недовірою косяться всі присутні малюки, жалібно заплакав хтось зовсім маленький і разом з цим тоненьким голоском верескливо і вимогливо кричав хтось більш дорослий. Коли відчинилися двері кабінету, з´явилося троє. Немовля розривалось від образи на руках у молодої мами, яка вже не кричала, а щось шипіла йому тихим голосом. Я розчула тільки слова молодого тата, який примирливо сказав: «Ну не треба на дитину матом»...

З задуми мене вивела жінка: «Ви не знаєте де вихід? Не знаєте вихід де? Я вже всюди шукала, а його ніде немає», - кілька разів повторила вона розгублено. У поліклініці робили ремонт, і головний вхід закрили, а знайти інший було зовсім непросто.