Любимо вдячних. Дуже особливо про них говоримо. Бачимо світло, якого біля них є так багато, аж воно стає зримим, і кажемо про них, що вони прості і світлі. Нам подобається їхній усміх - завжди лагідний. Їхня мова - спокійна і добра, яка не вміє нікого зранити. Нам подобається, що вони вміють бути неквапно і гідно, що нікуди не поспішають і часто майже нічого з собою не несуть, а водночас знають, що мають усе. Подобається, як вони бачать світ, якими вміють бути уважними до всього, що є. До людей, які поруч. До речей, явищ і станів. Розглядають розсипи піску на узбіччях дороги, видзьобані шишки біля сосни, сліди дрібних звірів на стежці, колір листя, що змінюється на осінь. Зауважують, як довшає або зменшується день. Пам´ятають температуру води в річках, де купалися. Дороги, озера, міста, гори, острови, де були. Відстань між деревами, що їх люблять. Пам´ятають на дотик їхнє листя й кору. Люблять ці всі прості речі, бачать їх такими, як Бог їх створив, і своєю любов´ю, своєю уважністю і вдячністю за те, що все є, як є, ніби нагадують світові про його гідність.

Будучи при них, ми теж сповнюємося вдячності. Вона теж переливається в нас, як добра вода, і хочемо, щоб вона була в нас довше. Хочемо бути легко і світло, спокійно і вдячно приймаючи все, що є. Хочемо наповнити себе вдячністю. Хочемо також нею ділитися.

Але бувають миті, години, дні, а може, навіть довші періоди, коли вона відступає. Так - ніби навіть назовсім випаровується. І ми, хоч і хотіли б, а не вміємо бути вдячними. Знаємо, що вдячність добра, але не вміємо її прожити, її відчути. Знаємо, що добре дякувати, але не вміємо тут і тепер вимовити «дякую». Не бачимо, за що ми могли би подякувати. Швидше, здавалось би, навпаки - маємо безліч підстав вдячними не бути. Бо буває справді тяжко. Буває так, що наші життя здаються нам марними. Не знаємо, пощо живемо. Відчуваємо, що не вміємо жити добре, хоч і хотіли би. Що робимо помилки і не вміємо їх направити. Не раз думаємо, що наші життя - порожні. І може, ми щойно втратили найдорожчих нам людей - батьків, дітей, коханих, друзів. Може, нам нині дуже боляче і самотньо - за що ми би мали дякувати?

Найбільший парадокс вдячності той, що вона обіймає все. Що ті, хто вдячні, дякують не лише за радість і світло, але приймають те, що Бог нині дав. Біль і смуток. Зір, який бачить сьогодні все таким сірим, а себе недолугим і невмілим. І найтяжче вимовлене: «Дякую, що в мені сьогодні нічого немає, що я не знаю, за що нині можу дякувати», - обертається дуже тихим, дуже лагідним усміхом, першим проблиском світла. А воно здатне прогнати найтяжчу ніч.

Замало дякуємо. Замало й надто рідко дякуємо. Захоплюємося вдячністю в інших, але так нечасто кажемо нашим рідним і друзям: «Дякую, що Ти є». А так неймовірно гарно просто дякувати всім, хто нам стався; так гарно бути наповненим усміхом і дякувати - і наші обличчя тоді такі красиві. І наша мова тоді така проста. І наш усміх такий справжній і радісний.

Дописую ці слова, і знаю, що недаремно саме нині пишу про вдячність. Бо сьогодні мені теж трохи непевно. Бо вже котрий день не спадає температура, не минає нежить, а нині з´явився ще й кашель. Але знаю, що це не фатально і це минеться. А якщо ще якийсь час не минатиметься, то так теж має бути. І дякую, що в ці дні поруч були ті, хто міг принести їжу й пиття, з ким можна було говорити, сміятися, бути. І знаю, що мине трохи часу, і вже не муситиму бути вдома й лежати в ліжку, а зможу бути там, де дуже бути люблю. Серед людей, дерев, звірів, серед усього цього прегарного світу. Знову могтиму його роздивлятися. І бачитиму його так, що все аж виблискуватиме на сонці, як діамант. Зрештою, навіть тепер все так бачу. Бо знаю, що так все є, і не міняється, і нікуди не зникає. Знаю, що світ красивий і добрий, і що так щедро нас усіх в ньому обдаровано - найпрекраснішими людьми, неповторними талантами, унікальними рисами, звичками, характерами. І все, що є, є для нас - з довіри й любові. І все, що є, є в світлі.

Згадую цієї миті одну історію про старця із Соловків, до якого прийшов чоловік і каже: «Отче, що мені робити? Маю сусіда, і ніяк не можу ні навчитися, ні змусити себе його полюбити». На що старець відповів: «Роби добрі діла, а Господь дасть любов». І думаю, що так само є із вдячністю. Навчімося дякувати - хай спершу просто із ввічливості й уважності. І вдячність - та, що є і не минає - теж прийде.