Це обговорення, скромне на сайті, але досить активне в блогосфері та в реалі, дає підстави думати, що насправді питання «що писати?» не таке вже й зайве.

На нього, до речі, є багато простих і зовні переконливих відповідей. Найпоширеніші з них звучать приблизно так. Писати треба щось дуже щире і неодмінно – на високому художньому рівні. Чи навпаки – щось цинічно-стьобне і при тому виклично неоформлене. Або ні – писати треба те, чого потребує середньостатистичний читач: щоб було цікаво, і щоб не був нудний сюжет, і щоб дізнаватися з тексту щось нове про життя спецслужб, зірок шоу-бізнесу чи хоча б екстремальних журналістів-правдоборців. Або ще інакше. Писати треба так, щоб від самого початку читач увійшов у стан шоку, чи простого переляку, і далі вже не виходив з цього трохи переляканого, трохи зачудованого стану аж до кінця книжки. Власне, основні рецепти названо. Але жоден з них не гарантує успіху. Бо кожним з них скористалися вже десятки, якщо не сотні представників укрсучліту, а результат той самий. Читати нічого.

А може все ж таки є? Може ми просто не знаємо, або не цінуємо того, що маємо? Якщо дещиця сумніву подібного штибу виникає, то вже задля неї варто подивитися на сучасну українську белетристику уважніше. Говорю саме про художню прозу, оскільки вона складає основний кістяк культури, її смисловий центр, в якому перетинаються основні тенденції та впливи.

Отже, про що у нас останнім часом пишуть?

Від основного реалістичного материка традиційної української прози (народність, побут, етноцентризм) лишилися екзотичні літературні острівці у вигляді «житомирської», «бахмацької», «карпатської» та інших занурених у ґрунт народного життя прозових шкіл. У тому ж напрямку, але вже без зайвого етнографізму думають і пишуть Уляненко, Гуменюк, Вольвач. Коротко можна означити даний тренд як спробу зберегти, законсервувати світ життєвих реалій, що стрімко розмивається цивілізацією, або свідомо ігнорується маскультом.

Натомість, на догоду цьому маскульту розквітає постмодерна цинічно-порнографічна фронда, оздоблена уламками загиблих молодіжних субкультур, або їхніми сучасними замінниками (емо, ще щось...). Прізвища прохання підставити кожному свої.

Поміж цими двома полюсами досить комфортно розмістилися напрями, що означують своєрідний дрейф сучасної української літератури від реалізму до постмодернізму. На цьому шляху знайдете чимало імен – від Слапчука, Діброви, Жовни, Євгенії Кононенко і Людмили Таран до Жолдака, Процюка і Бриниха. Велетнями читацького визнання на цьому шляху височіють постаті Андруховича і Забужко. Пишуть усі ці автори по-різному, але на профанне питання «про що?» – їх тексти дають приблизно однакову відповідь.

Є ще один цікавий напрям автобіографічної прози, в якій постать оповідача більшою чи меншою мірою губиться на тлі епохи. Тут вам і «Депеш Мод» Жадана, і «Пацики» Дністрового, і «Замість крові» Поваляєвої, і «Таємниця» Андруховича.

Зрештою, є український пригодницький роман – Кононович, Кожелянко, Шкляр. Не кажучи вже про кримінальне чтиво Кокотюхи, що дедалі відходить від класики детективу в бік соціального роману. Або фантастика, в якій вітчизняні автори досягли вже певного визнання.

Є зрештою галицька школа літературного європеїзму з елементами екзистенційного наративу від Прохаська, авторськими міфологіями Винничука ті Іздрика, а також численними дівочими прозовими варіаціями на мотив «ми помрем не в Парижі».

Словом, є вже дуже багато чого. І все це страшно цікаво, і в кожній з цих літературних ніш можна жити окремішнім літературним життям.

Але чогось в українській літературі все ж таки бракує. Такого, щоб читати не з інтересу до напрямів та експериментів, або через особисте знайомство з автором, а щоб читати з власної, суто індивідуальної і життєвої потреби. Таку планку мусить ставити перед собою кожен автор. Оце й усе, що я міг би відповісти на питання: що писати?