Можливо, це порівняння не є коректним, але, як на мене, прірва в українській сучасній літературі між молодими авторами і читацькою аудиторією має десь приблизні виміри.

Скільки б разів читач не перечитував один й той самий текст, скільки б рецензій на цей текст не було написано критиками, а інтенції, метафори самого тексту не були б обговорені за кон’яком у дружній компанії, його, автора, все одно належно не оцінять, як на це сподівається сам автор.  

Бо вимір таки один – кеш. Тож сучасні літератори працюють переважно на своє майбутнє. А коли це майбутнє настає, вони, як і всі, вже давно arbeit macht frei. І не обов’язково Дяченками. А роботи, підробітки, з’їдають час. На тексти залишаються лічені години, що таки відображається на їх якості. Уявити собі професію письменника вже практично неможливо. Це Рильський і Малишко могли забарикадуватися у будинку письменників на Хмельницького 68 з його квартирами зі сталінського плеча, і жити одним лиш літературним процесом.   

Сам літпроцес не є відокремленим від процесів у соціумі. Більш, того, література, хоч і по старим модерністським канонам, так-сяк, але відображає цей соціум. В текстах нерідко бачимо зануреність авторів в проблематику цього найкращого з можливих світів . А якщо так, то автори, як і кожен з нас є заручниками тиску суспільства, що нав’язує нам свої мейнстрімні тренди. Споживай і не соромся своїх бажань. Конкуруй і з часом проковтнеш меншу від себе рибу. Чи може сьогодні літератор спокійно писати і не зважати, що його гонорари програють в рази у порівнянні з ледацюгами-піарщиками чи «поверхневими» журналістами?  

Зі сторони спостерігати за літераторами цікаво. Хоч інколи це нагадує відвідування Zoo, де хтось забув замкнути на ніч клітки. Проявлення людини, яка пише тексти, світові не завжди доречне. Світ часто не перетравлює літератора-початківця, випльовуючи його, потріпаного, за межі маскульту в зрозуміле одиницям «елітарне» письмо. Гірше, коли світ взагалі не чує літератора. Але в цьому є своя незбагненна рація. На приклад, зростання ВВП батьківщини. 

Насамкінець - мізансцена з конференції на тематику світової економічної кризи, глобалізації і місця України в цих процесах. Слово бере бабуся (очевидно не літератор, а графоман, проте людина слова). Всі чекають на питання до шановних доповідачів, експертів. Та ні. Бабуся завантажує ефір хвилин на десять, маніфестуючи свою творчість на кшталт: всі світові проблеми через сьогоднішню деградацію людини і брак гуманізму. Покайтесь! Верніться до себе!  

Інтенція бабусі зі слухняного слухача стати автором очевидна. Однак це не враховує одного: правила гри окреслені. Саме в цій аудиторії, саме тут і зараз.  В цьому світі сумнівних знань і фальшивих дипломів інколи просто хочеться послухати Автора, і по можливості, отримати коментарі на непроявлене. Отож, на появу  ще одного нібито автора, такого собі  deus ex machina щиро і без образ хочеться вигукнути: бабуся, іди під три чорти зі своїм гуманізмом! Не помічали, чи є такі бабусі в укрсучліті? 

Точка зору автора є поглядом політолога на літературу, який не претендує на твердження, а радше рефлексії щодо мистецького