Нечасто під час читання долає відчуття цілковито "моєї" книги. Ця – одна з таких, цілковито моя. Запоєм усотувала її, виокремлюючи і занотовуючи безліч життєвих істин, якими всіяний текст. Зацитую кілька: 

"Ніякого, абсолютно ніякого зобов’язання не існує, крім одного – шукати себе, змінюватися в собі, намацувати свій власний шлях, куди б він не приводив".

"Справою кожного є знайти свою власну долю, не будь-яку, а свою, і віддатися їй уповні – неподільно і непохитно. Все інше – це половинчастість, це спроба втекти, це вихід кудись на протоптані стежки, це пристосуванство і страх перед власною сутністю".

"Справжнє покликання кожної людини полягає тільки в одному – прийти до самої себе. Ким би вона зрештою не стала – поетом, божевільним чи пророком, – це, врешті-решт, не так уже й важливо. Істинна мета для кожного тільки одна – прийти до самого себе".

Після таких натхненних істин хочеться розправити крила і злетіти понад тією незначущою метушнею існування, – не Буття, – що іноді таки захоплює. 

Роман, який із захопленням читав Кафка, а Юнг назвав "маяком у бурхливу ніч". Роман про пошуки себе, свого шляху. Про те, як невипадково на шляху нам трапляються різні, потрібні саме у той чи інший момент, люди. Люди-провідники. Люди для життєвих уроків. Для допомоги чи виходу зі скрутного становища. Для глибшого відчуття і усвідомлення себе. Кожен, хто зустрічається на нашому шляху, зустрічається не просто так. А з певною метою, ціллю. Важливо відчути, помітити це і прийняти. 

"Придивися до людини досить уважно – і ти будеш знати про неї більше, ніж вона сама". 

Часто у тексті знаходила себе, власні відчуття, бентеги, подібні життєві ситуації. І, звісно, особливо потішили мене сновидіння героя, які супроводжували його і які допомагали йому витлумачувати і зрозуміти "люди-провідники". 

Мені прикро, що ця книга втрапила до моїх рук так пізно, на 42-му році життя, коли всі ці життєві істини я вже пізнала і відкрила для себе. А якою би доречною, потрібною була вона мені раніше, в періоди моїх пошуків, як допомогла би зрозуміти себе тоді, коли того дуже потребувала... Зрештою, ліпше пізно, ніж ніколи. Та все ж, книгу не ховатиму в закапелки книжкової полиці – лишаю під рукою, бо повертатимусь до неї не раз і не два. Це направду настільна кни