- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Остання прочитана мною книга – «Неавторизована біографія Джуліана Ассанжа». Питання свободи слова та доступу до інформації завжди було спірним. Де межі особистого у публічних осіб? Чи все варто знати людям про своїх державних діячів? Наскільки виправдане порушення закону заради правди? Книга не дала мені відповідей на ці питання, швидше навіть зруйнувала мої власні спроби відповідей на них. Але історія цієї людини безперечно варта уваги, тим паче, що вона ще не закінчена.

Серед читаного останнім часом також Роберт Музіль з його першою частиною «Людини без властивостей». Ця книга потребувала в мене терпіння та зосередження. До другої частини я поки що не готова.

Публіцистика Льва Толстого відкрила мені цього автора з іншого боку. Відкрила його, в першу чергу, як людину духовну та сучасну навіть для нашої доби.

І вже кілька місяців смакую «Подорожнім песиком» Чеслава Мілоша. Дуже люблю цього автора за вміння писати короткі тексти, на які завжди знайдеться трохи часу вранці за чаєм чи в обідню перерву.

- Як обираєте книжки для читання?

- Вдома маю непогану бібліотеку, яка постійно поповнюється. То ж книжки обираю звідти. Які – все залежить від настрою, від попередньо прочитаної книги, від поточних подій в житті. І, мабуть, першочергово я обираю автора, а не книгу. Іноді не можу вибрати між кількома. Беру їх по черзі до рук, гортаю, читаю окремі абзаци, пробую, як вони мені звучать, щоб зрозуміти, чи хочеться мені саме такого письма, чи якогось іншого. Майже не читаю книг, які хтось радить. Для мене це ще не є причиною, ще не збуджує бажання читати певну книгу. Для такого бажання мені потрібно щось більше, ніж порада, якийсь власний потяг до книги.

- Що можете порадити для читання іншим?

- Для тих, хто не має часу на великі книги, де потрібно уважно слідкувати за сюжетом, дуже раджу Чеслава Мілоша – «Подорожній песик» або «Абетка». Це книги з короткими текстами, які можна читати не завжди послідовно і не обов’язково регулярно. Хоча стриматись і не прочитати все й відразу – тяжко.

Хто любить літературу 20-го сторіччя, про Європу часів до, під час, після та між війнами, про тогочасну людину, може почитати «Щоденник злодія» Жана Жене. Це автобіографічна книга людини непростої долі, сироти-злодія, маргінала-гомосексуаліста.

А для тих, хто любить, коли все закінчується добре – раджу книги Ерленда Лу. «Наївний. Супер» або «Мулей». Читаються вони легко, іноді з посмішкою, трішки з сумом, а в кінці добре не лише героям, а й читачу.

Що ж, гарного прочитання!