- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Останнім часом читав мало. Коли їду на канікули до батьків, які живуть у Карпатах, беру з собою книжки, які планую прочитати, переважно великі (кантів-слотердайків-достоєвських-бергсонів). Цього літа не осилив жодної, бо зрозумів, що для мене споглядання польоту качок, смакування маминої грибної юшки чи підйому на Говерлу — приносять набагато більше задоволення, ніж читання будь-чого. Але не можу не читати, бо є студентом, який мусить виконувати навчальну програму. І взагалі, відчуваю страшне перенасичення літературою: відправив батькам дві велетенські коробки книжок, залишивши собі штук 20 (коробки, до речі, від харчових продуктів) — велика частина класики мене відверто дратує. Не зважаючи на це, на Форумі видавців у Львові, де планував якомога менше відвідувати літературні події, а просто розвіятися, купив собі Лишегу, Сюзен Зонтаґ і два примірники пречудового А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-гівського видання поезій Тараса Мельничука. От їх і читаю. А ще сиджу над «Сповіддю» Руссо, але то велика книжка, тому процес знайомства триватиме довго; цікавий він — Руссо, каже, що все мистецтво — абсолютний непотріб, все, крім музики. Читаю також бодлерівське «Моє оголене серце», де він називає Жорж Санд «набитою дурою», «засранкою» (такий у мене переклад, але редактор пише, що в оригіналі ще цікавіше); ще там є приблизно така фраза: «Мене завжди дивувало, що жінкам дозволяють заходити до церкви. Про що вони можуть говорити з Богом?». Такий от Бодлер.

- Як обираєте книжки для читання?

- Моя наукова керівничка, людина, яка прочитала на цьому світі все, впевнено заявляє, що потрібні книги до рук потрапляють самі. І я теж в цьому не раз переконувався.

Також мені здається, що я вже навчився визначати за невеличким фрагментом, варто читати книгу чи ні.

Загалом, я читач майже ідеальний, бо маю погану пам’ять на сюжети, але добре пам’ятаю враження: тобто потрібні, добрі мені книжки перечитую — і читаю наче вперше, — смак дідової грушки не повториш, а задоволення від Еразма — хоч 10 разів.

Колись у мене були періоди в житті, коли страшно захоплювався якоюсь книгою чи автором, причому часто в них потім абсолютно розчаровувався. В 10 класі моїм богом був Мілорад Павич, в 11 — Сен-Жон Перс і Ґюнтер Ґрас, потім — Фройд, після — Юнг, Ніцше, Маркс, далі — Софокл і Біблія. Але вже, мабуть, десь рік як такого не ставалося.

Як мені здається, на прозу і драму сьогодні впевнено наступає кіно, наступає на філософію і культурологію, історію, причому дуже хороше кіно, яке мені подобається. На все наступає, крім поезії.

- Що можете порадити для читання іншим?

- Природно, що рекомендуватиму свої улюблені речі. З нехудожнього — «Критику цинічного розуму» Слотердайка, «Секс і страх» Кіньяра, «Середньовічну уяву» Ле Гофа, також Чорана і Проппа. З художнього — «Похвалу глупоті» Еразма Роттердамського, «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґраса, «Москва-Пєтушки» Венедикта Єрофєєва, поеми Сен-Жон Перса, казки Оскара Вальда, вірші Василя Герасим’юка, з Біблії — Пісню пісень і Книгу Екклезіаста. Окремо відзначив би В.Домонтовича — як на мене, одного з найкращих наших прозаїків, який мав ще й прецікаву біографію: праця шпигуном, кохання до дружини Зерова; з нього найбільше запам’ятався момент, коли один з героїв зустрічає новий день, шукаючи сигарети, він усвідомлює, що «курити такого ранку межує з блюзнірством».

Загалом раджу читати сучасну слов’янську поезію — сербську, польську, українську, російську. Тут надто довго була розруха, а з хаосу постає щось хороше, Захід же випиває останні соки зі своєї культури: розвалини Риму можуть підтримуватися тільки штучно. Треба шукати нову поезію в нас під носом, причому десь тут — на розі вулиці Сковороди і Волоської.