Є такі творчі особистості, які не розкидаються словом, не поспішають «виносити» його на люди, поки не вбереться воно цвітом і не визріє, і не заплодоносить.  Однак таких у сучасному світі обмаль. До них відношу обдаровану тернопільську письменницю Любов Малецьку. Це про таких, як вона, кажуть: «Поцілована Богом». Ще й досі пам’ятаю, як на одному подиху прочитала колись її поетичну збірку «Подих», як занурювалася у її «Жменьку активованих хвилин» і по-новому відкривала для себе Всесвіт її Слова. І ось несподіванка – переді мною Любина проза. Нова книга «Розповім Тобі пошепки…». Повість в есеях (Мандрівець, Тернопіль).

Про що ця книга? Якщо висловлюватись стисло – про Всесвіт Тиші всередині кожного з нас. Вона є, вона присутня, вона не просто дається нам Згори, ми з нею народжуємось, ми навіть живемо з нею тільки тому, що маємо її всередині себе. А Бога, як відомо, почути можна тільки… в Тиші. А ще це книга про Життя… після життя. З посвятою старшій сестрі Ользі, яка раптово відійшла по той бік… Слова: «Із невимовною любов’ю, з безмежною вірою, з яскравими щемкими спогадами… Найкращій і Найсвітлішій моїй людині! Завжди твоя сестричка. 09.12. 2016».  Вона була для Люби отим нерозгаданим і неосяжним Всесвітом, і що головне – духовною опорою. У книзі 39 есеї, що символізують 39 насичено-світлих та яскраво-емоційних років прожитого. З чим асоціюється у мене згадана книжка? Із сповідальною есеїстикою. З одного боку – авторка ніби провадить діалог на рівні двох душ. Практично, це тонкий світ – метафізика. З іншого – видається монологом. Визначитися точно тут неможливо. Все залежить не лише від стану свідомості читальника, а й від того, у якому він перебуває настрої (стан пригніченості, піднесеності, емоційного збудження, філософських роздумів) на момент читання. Спілкування двох душ, одна з яких за межею Виміру, зрозуміло, відбувається на ментальному рівні. І ось тут посередником між ними стає… серцеСлово (словоСерце)  авторки сповідального тексту. Серце співчутливе, співпереживальне. Воно – як лук. Саме за такої умови кожне речення, немов натягнута тятива, кожне слово – стріла, але не та, що ранить, а та, що, долетівши «до місця призначення» – від дотику розсипається міріадами світлосяйних бризкіток … і наповнює ауру, наснажує її зусібіч незбагненним зцілювальним сяйвом. Побачити його фізичними очима неможливо. Все на рівні духовних знань. Тому ця книжка дарує невичерпний оптимізм та вітаїзм, а ще – в ній багато мудрості про життя, незважаючи на молодий вік авторки. Глибокі екзистенційні авторські роздуми роблять кожного «співучасником» написаного. В унісон написаному  – ілюстрації заслуженого діяча мистецтв України Михайла Кузіва. Вони не тільки доповнюють тексти, а й продовжують їх, від чого ті стають, водночас, і цілісними і… безмежними.

Про Небо і кольорово-сургучеві калабані

Особливе бачення світу авторки через призму непомітних (багатьом) дрібничок, яких довкола доволі (а чи ж усі вміють бачити?) дарує читачам захоплююче читання («… крихкі дрібнички, які пульсують істинним щастям…»).  Вправно володіючи художньо-виражальними засобами, письменниця допомагає нам глибинніше відчути красу довколишнього світу. Погодьтесь, адже є чимало людей, які дивлячись на небо, нічого там (окрім неба) й не бачать. Тож пропоную відчути «небо» очима-серцем  авторки: «І тоді назріває гостра внутрішня потреба перемолоти на порошок усі прикрощі, побути простими, як польові квіти, здорожено дивитися на волокнисті пасма хмаровиння, потомлено стояти на безвітрі, уявляти себе гостею чужих снів». І як вам? Ось це і є вершина філігранної майстерності. Відчутно, що повістярка обожнює небесний безмір, бо неба у її текстах є доволі:  сув’язь кошлатих хмар, скоринкою підгорілий край неба, пасма світлого дощу (бо ж небо вгорі!), кольорово-сургучеві калабані (бо ж сонячна вись у них!)… А ще – і це ключовий посил тексту, який насправді має стосунок до кожного з нас: «… небо починається саме тут!». Мова про дитинство. Хто з нас у тій безтурботній порі подумки «не стриножив» хмарки, не бігав з ними наввипередки.  Та й  ніч у неї не така як у всіх, а короткометражна! Ну, а пастух? Той взагалі – справжній гуру! І на думку спадає малий безстрашний Тарас із Звенигородщини, який вирушає у мандрівку шукати край неба, де є оті залізні стовпи, що нібито його підпирають…

Про звук падояблука

 Ви колись прагнули відтворити звук стиглого яблука, яке обтяжене зрілим соком і падає на серпневу землю, одним словом? У Малецької це – звук трансформований у… падояблуко. Метафоричне сприйняття світу, окремих його явищ чи проявів у кожного своє. Своє воно і в письменниці: ««Але невід’ємні приступи чергової хандри – як кеглі для боулінгу гуторять по моїй потилиці», «Розкорковуємо маленький шматочок життя з грандіозною назвою «Відпустка», «Усе, що придумано без нас, – нерукотворне, вишукане, незбагненне. Залишається тільки милуватись і дитинно тішитися», «Усе починається тоді, коли в незайманій бруньці тихцем ворушиться провесінь», «Посеред зими. Зненацька. Серед лютневих парадигм, коли завірюхи на різні боки викрешують чардаш, Вона прийшла і шепнула на вушко: «Виходжу заміж», «У всьому цьому суцільному хаосі стримано та уважно поводиться тільки дзеркало – стоїть в епіцентрі кімнати, відстежуючи усе, що коїться». А ось висловлювання про новонароджене дитя: «Навколо цього безкрилого янголятка сьогодні крутиться Всесвіт. Ми ходимо навшпиньки і розмовляємо пошепки. Сповиваємо крихітку мільйонами пестливих слів і мелодіями усіх колискових». 

Я довго думала, чому авторка жодного разу не обмовилась – не згадала імені тієї, до якої звертається, про яку пише, з якою веде монологи-діалоги, воскресаючи їх у найвіддаленіших схронах пам’яті? Бо знову ж таки – відбувається невидиме спілкування на рівні Душ. Тому й «Вона» – з великої букви, бо давно вже прямує  дорогою Правди. Зрештою, та й яка Душа має ім’я? Вона ж бо – ДУША. А імена їм (душам) дають земні люди, які, перед тим як втілитись на Землю, так само були Душами.

Про Душу, Святвечір та енергію Роду

Для Любові Малецької Вона (сестра) за життя була особлива, бо ж знала про неї все, а ще «…має здатність обдаровувати чудодійним позитивом: «Звіть як хочете: екстрасенсорика, ясно бачення, метод психосоматики, іміджтерапія, вищедар…». Після такого щирого одкровення приходить усвідомлення іншого і найпотаємнішого: яким гірким болем втрати була пронизана душа авторки, якщо це стало поштовхом до написання сповідального есе. По крихітці визбирувала Любов Малецька все, що нагадувало чи, бодай, якимось чином стосувалось її старшої сестри. І брала за взірець, всотувала в себе всі її зауваги чи настанови: «Шліфуй уміння помічати і бачити!», «Проблеми створені для того, щоб їх розв’язувати…», «Рецепт доброго самопочуття залежить не стільки від подій, що відбуваються у нашому житті, скільки від реакції на них», «Бо нічого не дається просто так, задарма. Усе потребує зусиль. Наші перемоги притрушені ваганнями і затоптані лінощами. Наша наполегливість означена успіхом. Вибір у кожного свій». Поміж спогадами перлами сяють афористичні вкраплення про Великдень : « … це віра, яка озивається трепетом, надія, що возвеличує, втіха, котра об’єднує»; про Різдво: «Святвечір зі смачною кутею й горнятком узвару. Тепло потріскуватиме в грубці. Голова паморочитиметься від святодійства, від родинного тепла, від домашнього затишку».

Вінчання, дітонародження, материнство, спілкування (листи), енергія Роду – не повний перелік важливих тем, які мимоволі окреслилися несподіваним баченням і висновковуванням. Останнє «зачепило», бо впізнала себе і свій Рід: «…у наших генах бринять однакові сценарії предків. Енергія роду креслить споріднені зв’язки, які не розірвати ніколи й нікому». А ще виокремила для себе нову несподівану думку, не можу не поділитися, бо раніше ніколи не замислювалася, що «У рідних стінах, які надійним бастіоном зводяться у безпритульному світі, нам не потрібно намагатися виглядати презентабельно, транслювати свої позитивні риси, щоби справити гарне враження про себе. Тут усі нас і так знають, як облуплених. Тут ми без вагань стаємо собою. Дозволяємо собі цілковиту незалежність». Принагідно згадалися слова східного філософа Сатья Саї Баби про те, що «Життя – це поле битви, де обов’язки і бажання постійно конфліктують між собою. Загасіть вогонь бажань, ненависті і злоби, який палає в ваших серцях (розумі). Ці вороги перетворюють людину в звіра, тому піддаватися їм, означає проявляти слабкість і боягузство. Сміливо зустрічайте будь-які випробування на життєвому шляху. Вони загартовують вас і роблять сильними і мужніми. Найкращий спосіб позбутися від усіх видів слабкості –  це відмовитися від найголовнішої помилки – ототожнення себе з тілом, почуттями, розумом, інтелектом, ім´ям і формою. Вони – лише ваші інструменти, з якими ви подорожуєте  життям».

«Розповім Тобі пошепки…»  Любові Малецької – це мапа-дороговказ спраглому духовному шукачеві на життєвій дорозі. У кожному реченні – життєва філософія, народжена власним досвідом. А ще – сконцентровані грона пробудженої мудрості.

«Тішуся, коли знаходжу записи, суголосні моєму розумінню світобудови. Бо якщо хтось думає так самісінько як я, значить, ми набагато ближчі, дорожчі, рідніші одне одному, ніж видається на перший погляд». Любо, і я думаю так самісінько як і ти, ось чому мені такою рідністю промениться твоя творчість.