Кожний роман Андрія Кокотюхи – це виклик і жорстким жанровим законам, і стереотипам масової свідомості. Новий твір популярного белетриста черговий раз продемонстрував його відкритість до експериментів на полі детективного жанру. Юрій Макаров, автор передмови до книги, резонно відзначив у ній елементи «фольклорної містики», «наукової фантастики», «політичного трилера», «ліричної мелодрами» і «психологічного детективу».

У «Таємному джерелі» зійшлися докупи три лінії творчості письменника. Найперша – «готична» детективна проза: у романах «Темна вода», «Легенда про Безголового», «Пророчиця» та «Аномальна зона» колізія вибудовується навколо спроби раціонально пояснити містичні злочини. По-друге, новий твір продовжує лінію рімейків фольклорних сюжетів, започатковану оригінальною «Язикатою Хвеською». Третя лінія – «Червоний», у якому пригоди героїв на тлі післявоєнної історії дали автору підстави зробити глибокі морально-психологічні та соціально-політичні висновки про антилюдську, антиукраїнську сутність радянської влади.

Дія нового роману відбувається у вересні 1981 року. У фокусі зору – доба пізнього застою, нині оповита численними міфами. Фінальні роки існування СРСР, коли біля державного керма змінювали один одного кремлівські старці, викликають ностальгію в покоління 40-50-річних українців. Перша половина 1980-х згадується як час відносної суспільної стабільності й побутового благополуччя. Сьогодні кіно, телебачення й реклама засвідчують, що радянське ретро є модним трендом.

У детективному жанрі належне йому віддали Валерій і Наталя Лапікури, чий цикл повістей «Інспектор і кава» увічнив трагічну спробу покоління шістдесятників гуманізувати радянську Систему. Можна говорити про кілька моментів, які зближують «Таємне джерело» з лапікурівськими ретро-детективами. Це скрупульозна реконструкція радянського побуту,  переконливий образ міліціонера – внутрішнього дисидента й особливий присмак сенсаційності. Нагадаю: наскрізний герой «Інспектора і кави» Олексій Сирота став жертвою Системи, бо прагнув добитися правди у справі Сергія Параджанова. Капітан Ігор Князевич із нового роману Андрія Кокотюхи постраждав через спробу розплутати злочин, сліди якого вели до високих кабінетів: його фігурантом був Валерій Щербицький, наркоман і син всесильного першого секретаря ЦК КПУ.

Віддамо належне вправності белетриста: у «Таємному джерелі» повсякдення радянських людей відтворене зримо і пластично – так, ніби на старих чорно-білих або тьмяно-кольорових фото воно проступає крізь товщу трьох десятків років. У цьому світі громадяни вже неіснуючої держави курять «Приму», «Ватру» і «Родопі», вдягаються в болонієві сині й зелені куртки та дефіцитні джинси, п’ють пиво «Ячмінний колос», індійську розчинну каву і лимонад «Буратіно», закусюючи їх шоколадною плиткою «Чайка» або тістечком «Вокзальне». У безликих крамницях під назвою «Продукти № 17» неодмінно є закуток «Соки. Води» зі скляними конусами для томатного і яблучного . У цьому світі молодь у сільському клубі танцює під «Ярмарок» Валерія Леонтьєва, чий голос лунає з бобінного магнітофону «Юпітер», учні та студенти щовересня їздять на картоплю, а стіни шкільних та чиновницьких кабінетів прикрашають чорно-білі портрети Генсека Леоніда Ілліча. Пам’ятаєте?..

Андрій Кокотюха змушує читача задуматися про фатальну залежність пересічного громадянина Країни Рад від великих політичних ігор. Складне «международноє положеніє», де і гонка озброєнь, і Рейган із його нейтронною бомбою, і Афганська війна, – визначає долі головних і другорядних героїв «Таємного джерела». Не згущуючи барв, письменник відтворює атмосферу загального глухого невдоволення владою, що, мов підземний гуркіт, провіщає майбутній землетрус – розпад великої імперії.

І це далеко не тільки ритуальні кухонні балачки, крамольні розмови в забігайлівках чи у вагоні потягу. В оцінках радвлади як «проклятої» і «сатанинської» одностайно сходяться і київський двірник Горбик, і народна цілителька Галина Дорош, і провидець-нумеролог Яків Григорів, запроторений до психлікарні, і колишня політв’язень тернополянка пані Анеля, і вчителька історії Марія Романів, і шкільний сторож та в минулому університетський професор Віктор Рогоза. І якщо перший мріє, щоб Рейган «влупив» «прямою наводкою по червоних зірках», то останній формулює висновок більш раціонально: кожен день життя «кремлівських стариганів» є трагедією для країни: «Скільки за цей час буде Чехословаччин та Афганістанів? Скількох іще посадять у табори і психушки? Наскільки ми ще відірвемося від нормального цивілізованого світу, де люди справді знають, що таке свобода, честь, гідність? Де міра власної свободи не регулюється партійним квитком?»

Та й головний герой роману – 33-річний Ігор Князевич, один із найкращих слідчих міліцейського главку УРСР, зволікає зі вступом до лав КПРС, бо інтуїтивно відчуває тотальну брехню « Софьи Власьевны ». Старанний і дисциплінований служака не спроможний запевнити себе самого в праведності державної Системи, на яку працює.

Детективний вузол туго зав’язується в момент, коли Князевича посилають на Тернопілля (або, точніше, тимчасово засилають подалі від начальственних очей). Там він мусить з’ясувати обставини трьох загадкових смертей через отруєння водою з таємного джерела. Загинули двоє комуністів: Софія Григорівна Новицька та Андрій Іванович Лизгунов – і комсомолець-активіст Юрій Боровчук. Чи справді їхні смерті – божественна кара за гріхи, чи хтось узяв на себе роль вищого судії, прикрившись місцевою легендою?

Розслідування доводиться вести на особливій, «ворожій» території. Тернопілля має свій уклад, особливе – «польське» – минуле і власні неписані закони. Інакша, не-радянська історія проступає в архітектурі, у звичці пити мелену каву, в мові мешканців, які досі не відмовились від буржуазного «пані», а міліцію кличуть «поліцією» на старий манер. І якими чужорідними наліпками виглядають у цьому просторі і «Вічний вогонь», меморіал слави радянським воїнам-визволителям, і колгосп імені Паризької комуни! Та найголовніше, що відчуває слідчий, – мовчазний колективний опір владі, невизнання її своєю , ота «дуля в кишені», яку тримають мешканці Тернополя і села Гайворон, куди Князевича привели сліди злочину. Це край, де, з погляду партійних діячів, усі громадяни – «приховані бандерівці». Тому в очах Ігоря три загадкові смерті виглядають саме як результат змови проти комуністів, злочин, скоєний колективно (недаремно він згадує детектив Агати Крісті «Вбивство у Східному експресі»).

Традиційно для своїх «готичних» детективів Андрій Кокотюха зіштовхує логіку слідчого-матеріаліста і казково-фольклорну «чортівню», у реальності якої його раз у раз намагаються переконати місцеві. «Таємне джерело» відкриває блискуча стилізація під народну казку – історія бідного Адамека, який став хранителем джерела, що продовжує життя праведним, але губить нечестивців. Символи «живої» і «мертвої» води традиційні для українських народних казок, однак цим фольклорне начало в романі не вичерпується. Вдумливий читач, звісно, побачить і традиційну для героїчної казки подорож героя задля здійснення важливої місії (так званий «квест»), і цілий набір казкових персонажів – від «спорядника» (підполковник Бурков) до «мудрого порадника» (пані Анеля), «відьми»-цілительки (Галина Дорош) і «царівни» (Марія Романів). І яка ж казка – без зачаклованого лісу, повного таємничих тіней і примар, де панує нечиста сила, яка охороняє джерело? Утім, чарівна казка – лише привід висловитись про куди серйозніші речі.

Загальновідомо, що в детективі, крім фігури слідчого, мусять бути жертви і злочинці. Як мусить вчинити герой, якщо жертви таємничого отруйника самі виявляються моральними потворами? Колишній енкаведист Лизгунов лютував у цьому краї після війни і продовжував доносити аж до пенсії. Сексуально стурбована викладачка атеїзму Софія Новицька зламала долю студента Антона Мазура. Комсомольський ватажок Юрій Боровчук зґвалтував учительку Марію Романів. За радянським законом усі лишилися непокараними, але всіх наздогнала кара Божа. Чи не є це втіленням вищої справедливості? У замкненому просторі села, майже відрізаного від великого світу, Князевич, наче казковий богатир, мусить пройти ініціацію – іспит на зрілість думки і здатність розрізняти чорне і біле , живе і мертве .

Чужий для тернополян, він поступово стає своїм у чоловічому гурті, а згодом, на короткий час, названим «братом» для Дмитра Ярчука, 19‑річного дезертира, який утік з Афганістану, бо не зміг убивати жінок і дітей. Гайворонці допомагають йому переховатися в лісі, однак Ярчук приречений – для країни він «зрадник», і навіть зусилля Князевича не допоможуть йому уникнути кулі. Трагічна доля парубка – це вирок злочинній радянській Системі, яка перемелювала людські життя в кривавій м’ясорубці, прикриваючи моторошну реальність красивими словами про інтернаціональний обов’язок.

Для детективної та пригодницької прози Андрія Кокотюхи загалом характерний образ героя, який випадає із Системи і протистоїть їй. «Ізгой», «невдаха» і в професійному, і в сімейному житті, Ігор Князевич – персонаж явно девіантний, враховуючи його алкогольну залежність. Такий тип слідчого цілком вписується в сучасний світовий тренд, де герої детективів мають різноманітні психологічні і психічні відхилення. Алкоголіками є Меттью Скаддер у циклі романів американця Лоренса Блока, Ебергард Мокк у поляка Марека Краєвського, Гаррі Голе у норвежця Ю Несбе (до речі, епіграф до «Таємного джерела» взято саме з його роману «Таргани»).

Паралельно з мандрами Князевича маршрутом Київ – Тернопіль – Гайворон розгортається його алкогольна подорож – від вранішнього коньяку у київському магазині «Продукти» до самогону біля сільського клубу. У Країні Рад пияцтво тотальне – жлуктають верхи і низи, зранку і ввечері, у місті й селі. Андрій Кокотюха подає алкоголізм як хворобливий симптом радянської психології. Перехиляючи чарку, громадяни прагнуть втекти від тиску суспільства, заповнити внутрішню порожнечу. Князевич пиятикою глушить голос сумління, який говорить йому про служіння злочинній владі (недаремно, поринаючи в алкогольний дурман, слідчий повторює: «Гори воно вогнем!»).

У «Таємному джерелі» гостро заявлена проблема героїзму. На початку роману радянському міліціонеру Князевичу героїчною здавалася одчайдушна й безуспішна спроба викрити злочинців із високих кабінетів, не беручи до уваги їхні імена: «Ти хотів зірку на погони… Ти хотів стати героєм». Розслідування таємничих смертей на Тернопіллі знову ставить його у ситуацію вибору: чию сторону він прийме? з ким буде солідарний? Із комуністами – жертвами отруєння, які самі ламали життя багатьом ні в чому не повинним людям? Або з мешканцями «ворожої» території, які спробували відновити справедливість власними силами, порушуючи закон?

Згідно з логікою детективного жанру, слідчому вдалося розплутати цей клубок і вивести винних на чисту воду. Однак Князевич приймає єдино правильне рішення, відмовляючись від «радянського правосуддя». Разом із тим, герой дізнається про державну таємницю – секретний об’єкт, який будує влада біля джерела Святої Варвари. Слідчому вдається упередити куди страшніший злочин – проти всієї країни: спробу увічнити перебування при владі кремлівських маразматиків, які штовхали українців у пекло нових воєн.

Для Князевича, відданого слуги Системи, живою водою стала правда, яка позбавила його решток ілюзій і дала усвідомлення, кого насправді він мусить захищати. Хоча Андрій Кокотюха не любить слова «пафос», але саме в цьому бачу «пафос» (або меседж, ключову ідею) його нового роману. Героєм і справжнім Чоловіком є не той, хто сумлінно служить системі, а той, хто здатний на вчинок, здатний піти проти течії, прийняти правду і стати на її бік.

…Рукопис «Таємного джерела» потрапив до мене разом з іншими творами, поданими на конкурс «Коронація слова». Руку майстра складно було не впізнати: так закрутити інтригу, створити живі характери, загострити моральні й соціальні колізії, вільно експериментувати з жанром може тільки Андрій Кокотюха. Його новий роман суголосний новітнім світовим тенденціям розвитку детективної прози, засвідчує вміння прищепити зарубіжні формули на ґрунт вітчизняної белетристики. І без сумніву, «Таємне джерело» Андрія Кокотюхи пропонує захопливе читання знавцям і шанувальникам жанру.