Завантажити

тебе ніжно. Твоя Т.
Р. S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди”.
 
XII
Я прочитав листа, де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки. Я впав на ліжко, заплющивши очі, і віддався на волю хвиль, що підкидали й несли моє тіло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтікатися звуками в повітрі. Але, взявши люстерко в руку, я був із собою віч-на-віч. “Давай-но поміркуємо”, — сказав я люстеркові. “Давайте”, — відповіло воно. “Такого листа досить вам?” Люстерко промовчало, ховаючи глибокі посмутнілі очі. “То як же нам далі?” — не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: “Спокійніше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, із яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, — з вином краще. Пийте, пийте. Губами”.
Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара історія! “Вона любить матроса”, — сказав я. “Ви вартий матроса”, — відповіло люстерко. “Вона хоче матроса!” — крикнув я. “Фізично, бо розум її належить вам”, — відгукнулося люстерко. “Вона моя!” — закричав я. “Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в ній волю перемогти своє вчорашнє, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій”.
“А Сев? — сказав я по мовчанці. — Невже і він безсилий? Ця жінка належить нам цілком”. — “Він такий, як і ви. Вам віддають розум і думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здійснення, можете й здійснювати, але не вам зупинити ті струмені, що їх ви викликали з надр”.
Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна, у яке видно було море і маяк. Бути мудрішим за себе — от завдання! Невже тільки з болю народжується велич подій? І чи потрібно стати конче матросом? Загубити можливість шукати на землі вогні й ставити їх на берегах ріки в майбутнє?
Ранкове повітря несло з моря лагідність. Я почав роздивлятися гавань і вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейді. Я вирішив подзвонити до Директора. “Він уже на фабриці”, — відповіли мені. Я подзвонив на фабрику, і між нами відбулася така розмова.
Д и р е к т о р: Ти що — заспав сьогодні?
Я: Є щось негайне?
Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подія.
Я: Ти дзвонив у справі Богдана?
Д.: Розповім на словах. Не барись.
Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станції щось гуло й зумкало. “Покладіть трубку”, — сказала телефоністка. Я поклав і оглянув себе — чи все на мені є і чи можна так стати перед важливими подіями.
Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини з фабрики. Я сів біля шофера, і ми помчали вдвох по рівних вулицях. Біля знайомої пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину і зайшли пересидіти радість зустрічі. Трьох пляшок було цілком досить. Ми вийшли ще більш дружні й за якихось п'ять хвилин були на місці. Перший кінооператор фабрики стояв на ґанкові з апаратом, його помічник тримав штатив. У канцелярії ознаки метушні та безперервні дзвінки.
Директор бігав по кабінету, щось наказуючи людині, якої в кабінеті не було. “Викликати ще кінооператора хроніки, — кричав Директор, розмахуючи руками, — авто беріть “Русько-Балтик”. Моментально. Ось він вами буде командувати, — Директор помітив мене, — сідай, командире”.
Фігура за вікном зникла, і по дворі рознісся її дзвінкий голос. Я сів.
— Слухай — така справа: сьогодні приїздить комісар закордонних справ. Завтра вранці приїде на крейсері турецький міністр. Буде нарада. Треба все зняти на плівку і цю плівку долучити до тієї угоди, що її буде складено під час побачення. Все. Кого тобі дати для цього?
— Сьогодні я обійдуся цими двома кінооператорами, що ти мені даєш. Ти вже послав людей зробити проводку току для прожекторів в особняку, де буде побачення?
— За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.
— А в лабораторії є наказ виявляти мої негагиви й друкувати зараз же поза всякою чергою? — Це ти сам піди й скажи. Поїзд прийде за півгодини.
— Про Богдана дзвонив?
— Нічого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього матеріалів.
— Тоді треба взяти на поруки. Він потрібний Севу для картини, а мені — для сценарію. Потім треба перебудувати ще корабля.
— Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурниці ви якісь повигадували. Візьмете дубка й на ньому і знімете. Витрачати народні гроші я не дозволю.
— Ти, може, взагалі проти цього фільму? Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко й постійні мандри зі своєї землі — на землі інші, у каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого, духу? Так ти думаєш?
— Тю на тебе — який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. І моряки

читати