Завантажити

заморозив її, і вона вже не смерділа. Ничипір одгорнув ногою з неї сніг. Те, що здавалося людиною, було купою пошматованої зимової одежі, кістки й обгризки лежали серед неї, там же була й обдерта голова. Бродяга став приглядатися до одежі, він узяв із землі шматок пояса «Це мій пояс», — прошепотів здивовано. Ничипір подумав, чи не зручно було б розквитатися з бродягою на цім місці Але розважність підказала йому, що сам він не знайде дороги.
— Я пізнаю свого товариша, — тремтячим голосом зізнався бродяга. Він володів собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, — це мій товариш, котрий мусив би лежати там, на горі, і в літній одежі.
— Він перед смертю перевдягся, — цинічно розсміявся Ничипір.
— Я нічого не розумію...
— Нічого тут і розуміти: ти його поранив і втік зі страху Він же видужав, поїв запаси, накопав і намив золота, але раптом взимку збожеволів. Бо як інакше можна сказати на людину, котра кидає теплий куток і йде на берег замерзати? Може, йому приснилась батьківщина, на самоті людина од цього божеволіє і здатна негайно ж бігти до неї Цікаво тільки, де він свій пісок подів?
Бродяга під час цього пояснення цілком заспокоївся. На нього не вплинуло те, що він таким чином перестав бути убивцею людини, але він вірив у забобони, вірив у те, що мерці можуть іноді чудно з'являтися до убійників, — і через це пояснення Ничипора лише розвіяло страх перед чудесним.
— Певно, біля нього, — відважився вимовити. Ничипір одкотив череп ногою і почав перебирати лахміт-гя. Воно було мерзле і неприємно хрущало, коли він одри-вав од землі. Останки мертвої людини відразу стали звичайним непотребом, і люди не відчували незручності та того позасвідомого, атавістичного жаху, що мусить бути у кожної живої істоти перед трупом того, хто належав до її ж роду, — люди цього не відчували, розкидаючи кістки, їх засліпило сіяння жовтого металу.
Шукали довго. Коли потім згадували про те, що допомогло їм, — воно здавалося дитячим сном. Золотого піску ніколи б не знайти, не будь цього дрібного випадку. Небіжчик, очевидно, вимахував капшуком із золотом, щоб одбитися від кошмарів. Капшук вирвався в нього з руки і застряв у вітах чагарника. Тепер він висів на чагарникові порожній, малий птах кружляв над ним і одчайно кричав. Перший побачив Ничипір. Він здивувався, що птах не полетів іще у вирій. Але тут же помітив і капшука. Трупа одразу було покинуто, і компаньйони підійшли до чагарника.
— Не підходь — треба спочатку поміркувати, — зупинився бродяга, — бачиш, порожній. Подумаймо, де могло подітися золото. Воно могло висипаться, коли капшук летів, тоді зібрати його безнадійна річ, хіба що — дочекатися літа, зняти отут з поверхні усю землю й промити її. Міркуй, яку велику площу треба охопити. Та могло бути й інакше: капшук, не витрушуючи з себе золота, повис у вітах. Але зараз він порожній — де ж з нього пісок?
Бродяга обережно помацав капшук, не знімаючи. Йому на долоню випало кілька золотих піщинок.
— Капшук прогнив, —зауважив стурбовано. Він замислився. Потім витяг з піхов великого ножа, обережно підвів його під капшук лезом униз і тихо розтулив пальці. Ніж упав простісінько в сніг і застряв у землі. Компаньйони почули виразний звук, ніби лезо ножа потрапило у металеву тирсу. Золото було там. Одгорнути сніг і зібрати пісок — не тяжка справа. Піску вийшло кілька фунтів, і очі в обох стали горіти жадобою, цього почуття ніяк не щастило заховати або хоч замаскувати чимсь іншим. Так розпочався третій день їхнього перебування на Золотому Ручаї: вони стали на ступінь багатства.
 
— Вертаємось? — були перші слова бродяги, коли вони знову посідали до вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже до таких місць, де воно могло б цінуватися.
Розподіливши його рівно надвоє, вони вирушили в путь.
Вони йшли в супроводі Золотого Ручая. Попереду — бродяга, що вибирав стежку, за нам — Ничипір. Цей перший день дороги був величним видовищем. Навкруги лежала по снігу безмежна, довершена тиша. Щось праісторичне складалося з контурів гірських похилостей, з горбатого чагарника на горбах узвишшів. Ішлося легко. Капіталісти, котрим було день віку, вираховували золото, що його дасть іще Золотий Ручай. Головне — заховати від усіх шлях до нього. Одразу було забуто минулі злидні: компаньйони виросли навіть самі перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно — воно в першу чергу дасть їм володіти людьми. Для істот фізичного розвитку ця влада є основна мірка багатства. Навіть власний комфорт, безтурботне життя так не приваблюють їх. Люди їм підкоряються з любов'ю, підуть за ними скрізь, як за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона не похожа на владу, що примушує коритися загрозою смерті раптової або повільного жахливого животіння.
Ничипір пригадав, що він моряк. Усю долину, де тік ручай, він виповнив зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним і його супутником серед білих снігових берегів. Далеко на обрії, де блищав

читати