Завантажити

Вертке веснянкувате дівча похапцем підбігає до старенької, що куняє на ґанку похилої сільської хатини, подекуди оброслої мохом.

- Бабусю, а правда те, що мама розказувала? – лепече Даринка, погладжуючи пухнасті китиці на кінчиках своїх руденьких кісок, які виграють золотом на сонці.

- М-м-м… - Повіки Євдокії повільно розплющуються. – Що трапилося, Даринко?

- Бабусю, так це правда?

- Що правда?

- Що Ви в полоні були… У німців… Правда?

- Не те, щоб у полоні, онучко. На примусових роботах. – Зажурений погляд блідо-сірих очей втуплюється в підлогу. – Коли в 42-му німці прийшли в наше село, мені тільки вісімнадцять виповнилося. Памятаю: я тоді працювала на полі в колгоспі, коли на дзвіниці стали бити тривогу.

- І Вас у Німеччину забрали?

- У Східну Пруссію, що тоді була частиною Німецької імперії, а тепер – Росії. До польського пана відправили, працювати в маєтку наказали.

- І Ви працювали?

- Працювала, звичайно… - Зітхання випурхнуло з грудей, наче пташка. – Інакше розстріляли б мене, як і решту…

- То німці такі страшні були? – допитливо кліпає очима Даринка.

- Час тоді страшний був, онучко. Люди блукали вулицями злі та неприкаяні. Але небезпечний звір не той, що під вікном виє, а той, якого ти пригрів у себе в сінях. – Жилаві руки злегка поправляють на плечах білу ситцеву хустину в синіх квітах. – Солдати наші, радянські тоді ще, жахливіші від будь-якого німця були. Коли фашисти в село прийшли, то тільки їжі трохи взяли, кілька хат позаймали, але не грабували й жінок наших не чіпали. Дисципліна в них сувора була. Ото як застукає капітан когось зі своїх з пляшкою, то горе йому: кілька днів на гауптвахті сидітиме. Коли ж наші, здавалося б, рідні хлопці село визволяли, то й жінок насильно хапали, і хати до тла палили, зрадниками нас кличучи. Не було спасу від тих комуняків ще відтоді, як у 32-му борщ останній з печі забирали і дерть прілу з мішків витрушували. Самі собі пуза ростили, а селяни мусили їсти молодий бур’ян і гнилу картоплю. Прадіда ж твого Сашка вони ще довго після війни переслідували.

- Чому це? – насуплює тоненькі брови дівча.

Вагаючись із відповіддю, Євдокія впівголоса пояснює:

- Поліцаєм він був, дитино моя. Ні свої, ні чужі не любили. Нехай же тепер йому легко в Царстві Небеснім живеться. Таки відмучився, бідолаха. Хворів багато, а колись такий здоровий парубок був! Відразу ж полюбився мені…

- Зачекайте, бабусю. – Дівча квапливо заскакує до хати та за хвилину повертається з пожовклою фотокарткою в рученятах. – Це він? Це мій прадідусь?

Торкаючись пальцем затертого паперу, старенька злегка всміхається.

- Ми з ним ще в полоні познайомилися, на побачення вночі через вікна бігали, хоча пані й забороняла. Зла вона була, на відміну від пана. Той поляк за два роки й слова кривого нам не сказав, лише подивлявся жалісливо. Допомагав нам, дівчатам і хлопцям молодим, як тільки міг. Що сам їв, то й ми їли. Пам’ятаю: ми часто з комірчини в пеленах виносили то яйця десятками, то ковбаси смачнючі. Дивно тільки, що я два голоди пережила, але такою смачною, як тоді, мені їжа ніколи не здавалася. Аж марилася мені та комірчина, коли п´ятнадцять діб відсиджувала в тюремній камері за «спекуляцію». Так тоді ті ледарі безбожні назвали перепродаж двох баночок зеленки та кількох клаптів марлі. А все заради жменьки копійок, які я хотіла обміняти на кусень хліба для своїх діточок.

- Незрозуміле щось Ви говорите, бабусю, - недовірливо хитає головою Даринка. – Вчителька нам у школі розповідала, що людям тяжко жилося в полоні та й німці поганими людьми були…

- Ех, маленька… - Бабусина долоня пестливо лягає на дівочу голівку. – Не буває у світі людей з цілковито чорною або білою душею. Кожна людина здатна і на зло, і на добро, ким би вона не була. Боляче тільки усвідомлювати, що лихі речі часто зчиняються не чужими людьми, а своїми, іноді навіть найріднішими. Але тобі ще рано про це думати, дитино. У тебе ще все життя попереду, - шепоче старенька, прикриваючи стомлені очі, на яких бринять сльози.

читати