Завантажити

відразу на дно пішли. Тільки на ранок їх, бідолах, розшукали.
- Михайле Петровичу…
Медсестри водночас озирнулися на хриплий голос санітарки, і розгубленість, немов тугий вузол, стягнула горло Мар’ї Олександрівни.
У дверях стояв високий чоловік з рідкими прожилками сивини в рудому, наче іржа, волоссі. Його обличчя вибілював дошкульний біль, роблячи його подібним до шматка мармуру. Нервово знявши з широких долонь гумові рукавички, він жбурнув їх на стіл і поспіхом вискочив надвір.
- Бідолашний… - Старша медсестра змахнула сльозу з побитої віспою щоки. – Бути присутнім на розтині власного сина… Як я йому співчуваю…
Ошелешена такою новиною, Мар’я Олександрівна навіть не знала, у що вірити: був це наслідок привороження паризької ворожки чи звичайнісінька випадковість? Здоровим глуздом більше схиляючись до останнього, жінка несподівано відчула, як прихована від людських очей радість сколихнула її нутро.
Тижнева відсутність Михайла Петровича у шпиталі стривожила весь персонал. Того ранку, коли він знову повернувся до роботи, на санітарному столику Мар’ї Олександрівни з’явився букет білих хризантем, наступного – плитка дорогого швейцарського шоколаду. Ще за тиждень до її підсобки увірвався сам Михайло Петрович і, одягнувши на її безіменний палець золоту обручку, благав вийти за нього заміж. Не тямлячи себе від щастя, жінка погодилася, і на початку листопада вони справили скромне весілля.
Перший місяць подружнього життя промайнув для Мар’ї Олександрівни, неначе солодка мить. А потім одного ранку Михайло Петрович повідомив, що на кілька днів від’їжджає з міста у справах. Наступного тижня це повторилося, а потім знову і знову. Згодом жінка відчула, що жаги в обіймах та поцілунках її чоловіка з кожним днем стає все менше. Він уникав розмов із нею, іноді скоса поглядав та щось тихо бурмотів собі під ніс. Непривітний і байдужий до всього, Михайло Петрович щоразу знаходив нову причину, аби якнайшвидше вислизнути з дому. Єдине, що тепер прикрашало самотні вечори Мар’ї Олександрівни в розкішних апартаментах у центрі міста, – це тепло від каміну, вогонь якого поступово згасав, як і її сімейне щастя.
Жіноче серце не полишала гнітюча підозра: «Зрадив дружині зі мною, то цілком може зрадити й мені з іншою. А якщо вже зрадив? Що, якщо всі його нічні чергування та термінові відрядження є лише прикриттям для його зрад? Ні, не хочу в це вірити…»
Однієї ночі Мар’я Олександрівна прокинулася від легкого шарудіння в передпокої, де ледь помітно мерехтів полум’яний язичок свічки. Коли Михайло Петрович, одягнений у довгий сірий плащ, квапливо зачинив за собою вхідні двері, жінка накинула на плечі пальто й вибігла вслід за ним. Чоловік довго блукав нічними вуличками із керосиновим ліхтарем у руці, а Мар’я Олександрівна, відстаючи на добрі два десятки кроків, стежила за ним, аж поки дорога не вивела їх обох до міського кладовища. Несподівано Михайло Петрович упав на коліна біля однієї зі свіжих могил і гірко заридав.
- Як же мені без вас жити, любі мої?! Мені так тяжко без вас! – Чоловік у відчаї впивався пальцями в сиру землю. – Що ти кажеш, Олечко? Я ледве тебе чую… Так, так… Я скоро прийду до вас, мої рідненькі, тільки покінчу з тою клятою відьмою, що насильно тримає мене на цьому світі…
Михайло Петрович із ненавистю жбурнув на могилу якийсь папірець і, вихопивши з кишені складаного ножа, одним махом встромив у землю його гостре лезо. Схопившись на ноги, він поспіхом залишив кладовище, так і не помітивши дружину, що тремтіла під розлогим дубом.
Спантеличена Мар’я Олександрівна з острахом підійшла до могили та злегка нахилилася, намагаючись розгледіти залишені чоловіком речі. Серце жінки немов нанизали на тисячі в’язальних спиць, коли, черкнувши сірником, вона угледіла на чорно-білій фотокартці своє усміхнене обличчя, з якого стриміло вістря ножа.

30.11.2011

читати