очеретяний літопис

 

усе так зрозуміло

як стрибок кішки що полює за ошалілою мухою

у червнену кімнатну задушливу спеку

 

периною тополиного пуху вкрита ріка

біля занедбаного парку

і далеко нерозкішної греблі

 

зеленою ряскою вкрита

і комариним пряживом

і скрекотом жаб

 

ніякої тобі забави

усе середмістя знуджене тулиться до води

до гідр річкових і гідропаркової хвої

до пуголовків і осоки

до беззубок із класу молюсків

до п’явок вертких

до всього цього іхтіарію із плавниками

тулиться і проситься

 

тільки долоня човна як знамення

ковзне по небозводу поверхні води –

і знизу окунь запише окуню у свій очеретяний літопис:

у літо Боже 2009 а від створення світу 7517-те

велике видиво було від краю затоки аж до рукава

так що на кілька хвилин сонця не стало

і стах великий і знамення кінечне

і тремтіння луски

...

а це ті що просилися

стукали у двері води

і їм відчинили

як мусі кватирку

 

***

кільця

 

чи дерево стомлюється рости

чи йому набридає гнатись униз

сутужно роздувати акардеон свого віття

ладнати гнізда птахам

ломатись падати і гнутись у бурю

 

голосно цвісти як уміє і мовчки впускати листки

займатися фотосинтезом і трепетати

анішелеснути

виношувати плоди без жодного свого

дерев’яного гонору

всихати

мати вічний спокій під надгробком пенька

 

над тим зозуля думала пролітаючи

 

 

***

що нам лишається окрім як проходити крізь прекрасну суть усіх речей

бути пронизаними снігом його крихітними шпицями

їхати на вело так щоб ласо його шин ловило й піймало сірого бика дороги

зривати зсохлий листок із куща шипшини в надії що вже скоро весна

 

хворіти лежачи годинами на канапі у солодкій знемозі

одужати і мчати як білка в колесі вперед уперед уперед

триматися за руки любити розлюблювати знову любити

стиха шепотіти твоє ім’я ніби шматик фольги із шоколаду

крізь білі крайки твоїх нігтів пробивається первоцвіт

такий ненав’язливий березень у цих краях

 

лише у травні починаються конвалії і я люблю твоє серце

бо що нам залишається

 

...

 

вірити залишається тільки вірити у вблаганність всіх можливих речей

які нас оточують у кров легку й у кров зимну важку мов олов’яна куля

стояти друже мій стояти залишається тільки нам опудалами над городиною

у цій країна слов’янської порослі: лісів трав польових прирічкових аїрів

 

котиться і цвіркоче голос уночі коли ж стає на лезо ранку – тихне і в’яне

що тоді робитемемо мій любий як виборсуватимось із вблаганності

всіх можливих речей

 

 

***

чоловік закохується

і вибухає подібно до зерен гранату

чайка пірнає у воду

ріка сплавлюється у дельту

 

жінка закохується

магнітом серця

піщана мілина посередині ріки

з обох берегів дістатися складно

 

***

лежати і засинати разом. говорити:

 

сон розростається як молоде деревце: пагін до пагона

корінець до коріння

листки налипають на віконниці

а в теплому абажурі як у ремезовому гнізді

ще сидить пташик світла

і хоч нема очеретів – замінить тростинка тиші

і хоч нема пуху-цвіту – замінить пір’я подушок

і хоч верба не росте так сон розростається

тьма заривається лишає згори пухкі кротовиння

жиє і крихітно дихає

 

***

 

ти ступаєш на цю вулицю так непевно

ніби боїшся розлитись

марганцівка весни торкнулася і каштанів

їхні квіти кольору слоної кості

тепер ледь рожеві

 

ти ступаєш а вулиця розступається

ніби в тілі змії –

круглі ребра будинків

скоротливі м’язи дерев

вечір що застряг у горлі адамовим яблучком

завис на одні ноті

 

все це оприлюднюється і проявляється

у світлих негативах

 

ти ступаєш а тонкі легені пелюсток

летять звідусюди

з усього цього квітневого мракобісся

лоскочуть ніс пахви міжніжжя

що можна подумати: я закохася

 

рожевий мов цвіт каштанів черв

решетить прохолодну землю

він знає – попереду зріле літо любові

 

***

 

спить твоє серце

мов у склепінні грудної клітки

мов між ребрами костелу готичного

затиснене і мовчазне

неспіване і неціловане

 

для чого вени розправляють свої віти

коли світло падає на один бік

і застигає мов таємниця

яка небесна ієрархія

крізь райдужку вітражів проступає

питання множаться мурашино

віднедавна і я шматик цукру маю для

їхніх нехитрих потреб

але відповіді із мене книжно сміються

і у кожній виноградині денній

мов у ікринці

я бачу як проступає тонкий хребетик –

veritas est – воно тужавіє і набирає

сили щодня

і щохвилини

 

***

 

у цих холодних келіях що доглядає зима

дерев’яне розп’яття акації стиха шелестить

порожніми стручками наших голосів.

забуті птахами гнізда – скуйовджені трави –

кілька чиїхось волосин темних як циганська кров –

листок смородини і білі цятки щастя.

 

з-за пагорбу видно місто його алюмінієвий друшляк

пропускає крізь свої отвори простір

ось крізь проріз будинків

видно збуджену й теплу трубу тес

ось яр відкриває кущі

ось гідропарк білий натужно скляніє

як гранена кришталева ваза в серванті бабусі.

ось ти годуєш з рук білку і вона хапає

горіховий мозочок осені й ховає під сніг

до мокрої хвої і піску

 

***

***

вихід

 

як гарно вам у м’яких коконах досліджувати кожен метр сну

і посміхатись тому що життя – це малесенькі порції морозива

нанизані на ложечки мигдалин

і холод уже не дістане в підворітті фінку

і не покаже її металеве ребро – єдиний зблиск у тьмі –

 

як гарно їм виходити із під’їзду у тиху пору близько другої:

двоє а третій – син – іще на руках малий щасливий і заспаний

дивиться на замулене небо якось непевно і погляд Його виноградний

ніби котиться по тарілках батьківських облич але жодної відповіді

лише в мами вужик волосся спав

а у батька сіпнувся кадик гостро ніби гвоздика

 

***

прощання

 

мабуть коли ти прощаєшся то кладеш під язик собі лавровий листок

і від того поцілунок гіркий і чорний трохи як блекота

я люблю цю наживку так гарно з нею помирати відчайдушно хапати вечірній чорнослив тіней записувати що карл лінней таки був правий:

жирафа нашого кохання видовжує шию бо так хоче і їй не треба

зривати листя з дерев бо лавр тепер долі росте

 

***

навесні коли сірі мишачі тіні зникають

і білі шматки снігу мов чайки

стрімголов кидаються із похилих дахів униз

і летять кілька поверхів так що я починаю вірити –

 

вони побачили унизу невелику рибу у наших очах

і зараз хочуть її схопити зануритись у мою карь

зануритись у чиюсь синь пронизати його сірь

 

стань біля довгої гортані труби стисни кулак і подумай:

насправді вони розіб’ються

насправді вони просто шукають привід

адже люди так рідко піднімають очі до неба

і все важче побачити глиб

ненав’язливу мов дитячий сміх

 

***

 

мишача тінь трясеться від страху в тебе за вушком

її серце калатає так швидко

над бровою теплий кіт вмостився клубком –

сонячний промінь

 

і всі двері зачинені як у чужому місті

і трохи відсторонено як у варшаві

спить твоє серце мов серце шопена

у склепі якогось внутрішнього костелу

до якого мені зась

 

але ти все ж чекаєш на мене сидячи в парку

ніби на якийсь загублений багаж

нервово читаєш журнал і зиркаєш на мурашини

стрілок які дбайливо переносять білі яйця секунд

в якийсь величезний тільки їм відомий мурашник

 

коли ж ми стрічаємось – наші порожними всередині

заростають як ополонки

я чую тільки шумовиння течії

 

***

 

вечірня пісня

 

сосни ниють від спеки їхнє військо святе

живиця на долонях мов стигми

видно як крізь них прокльовується стома

і хвоя дрібно лежить

 

лісова ожино кольору венозної крові

що запеклася тут серед листя і тихо собі ростеш

нащо тобі ніч ти й так темна

 

***

час любити тебе прийшов

серед цього пуху тополь

що в ніздрі забивається літу

 

день перегинає хребет

ближче до вечора відчую

чи треба спини цілувати

будинкам у яких

вчилось жилось і любилось

 

смерть відходить гучно

шурхотом авто і воєм сирен

прориттям каналів нових

і трас незамшілих

 

все поєднане зв’язане злучене

тільки ми поряд але не за руку

тільки ти серце моє

через клітку годуєш

мов канарейку

 

***

фруктові сади

 

ранок – це пора чекання на себе

це смак молочної карамелі натщесерце

це гострорукі лучники біля укріплень очей

і носових форпостів

це малі мулатки насінин у денному яблуку

з‘їж їх вони корисні там є йод

і старі фруктові сади

йще до того як їх наділили спільною пам‘яттю

 

я йду тим пам’ятем як тунелем як хробаком

і лиш тепер помічаю скільки соковитих облич

та скільки лиць скам’янілих як комах в янтарі

і тисне мій бурштиновий на руці

як тиснуть пішоходам йодові пласти жовтопаду

а мій дід каже: тихше не репетуй

бо щоранку організм має репетицію

 

серце – перкусія

печінка – віолончель

легені – духові

 

і я дослухаюсь чи з оркестрових ям тіла щось є

і ми сміємось і дід каже: це оплески з’їж їх

 

а лучники потроху зникають в шотландських снах

і входять у носову браму вітрів

залишаючи при вході оборонне сопіння

і бубни з яблуневої шкіри вже спілих боровиць

 

****

червоний кінь по сизих травах мовчить

стомлено день вистукує кожну мить стебла

це заїжджий двір – говори – аби тінь моя

машталіра змінила на переправі де золоті піски

 

влито в сито земляні слова засинають лялечки –

і нічні метелики теплі на звук глибоко летять

збавлені клопотів – ми нудні нулі собі перстнями

одягаєм на пальці сни сомами сунуть хмарами сопуть

 

і нікому залягати на дно де царство крихітних гідр

де сіль може бути вбивчо солона де кріт водяний

збурить воду і живина кожна пливе по пам’яті

до єдиного того берега

 

 

***

ложки-ми

 

вечора наївний ситець –

ожеледиця

 

у цю хрустку й не морозну погоду

ми як дві ложки з одного сервізу –

однакові візерунки

тільки ти – велика столова

для супів і всякого там

тільки я – маленька десертна

для желе і не тільки

але – повірте – обома однаково

насититись можна

 

риба – б’є світло

і доміно ожилих вікон розлітається

по будинку: хтось є

 

ми як дві ложки з одного сервізу –

однакові вигини

не гостро а плавно так

затишок притискує кожен

куток до стіни

 

***

цей шпориш і свіжа трава візерунків петрушки

зсохлий трилисник – прив’яле розп’яття

диму сецесія в’ється і необачно море кленове

хлюпнуло на землю крабик листка

 

то не тополь опалеві грані – їх пух

ледь завмирає в інтимних місцях розгалуззя

у шовковистій підкладці калюж видно

пришиті до дна два обличчя

 

місяця кігті чіпляють небесну емаль

ти чи не ти – чи не чи – як не як?

зашпори холоду в руку ідуть

день як сувій – згорнений знак

 

***

осінній листок готичного костелу

з прожилками стрільчастих склепінь

змінює зимове бароко

 

пам’ять-омела приростає до горіхів

і прозорі бубки її скрізь по алеях

надміру соковиті і невічні

 

ми могли б ...

могли б грітися так і так змерзатися

сніжинками червіні

 

***

Твоя опівнічна звістка, твоя звісточка.

А вітер нічний безневинно у свистик свище.

До губ приставляє і молиться, до тіл.

Як мурашина на горі просить про діл.

 

Оболоками крити – сама – несвоя.

Не мій дім та й черепиця уже чужа.

Дахи всі – рівнинні як вигони, хоч –

Паси божу корівку на них...

 

Ця ж опівнічна звістка – твоя – ясна.

Світляки пролізуть темряву з дна до дна.

І підземні окуні-глядуни

розгубили очі всі у пітьмі. А вона ступає

п’ятами – бо жива.

Кожне слово – лиликом – тепле – пра...

 

***

двоє

 

зійшлися двоє

і виють білками своїх очиць

силкуються на п’ятиструнні листя грати

пити серце з горлянки

зойк накриє рану як подорожник

і бджоли заліплять воском вічка

 

***

інша половина

 

ти десь там де інша половина дощу

і тому все таке холодне як акула

і гарпун-самотник сталево лежить

 

зранку знаходжу ще кілька теплих листів

вони як сліпі кошенята:

не знаю нічого про колір їхніх сірих очей

 

а дощ цілу ніч і квітень

видався цього року занадто холодним

так що зранку я приставляю дзеркальце

до його ніздрів: чи живий?

 

мій маленький хлопчику

не зачиняй кватирку –

сьогодні до тебе вночі припливуть

дві екзотичні рибки: одна – лимонна

друга – моя любов

 

***

червоний чоловічок

 

маленький червоний чоловічок

стоїть як вкопаний – йому скрушно

 

тоді жвавий зелений

бере його за руку і переводить

на той берег

 

вони покидають це царство

окунів що підглядають у вічка

затонулим авто

 

і тільки нитка світла

із твоїх очей у мої

читати