Завантажити

- Чого ти мовчиш?

- Я? Нічого. А що?

- Чого ти дивишся?

- Тобто, "дивишся"? Стою собі і дивлюся. Удалеч. Оголошення он читаю. А що треба робити?

- Яке оголошення? - тупо спитала Оля, за інерцією ведучи допит, котрий, як вона вже бачила, ставав дедалі безглуздішим.

"Брила, а не людина", - подумала вона і тут-таки здивувалася з дівчачої тривіальності і своїх запитань, і своїх думок. "Адже я розумна, - заспокоювала себе Оля, - Жака Лакана ось читаю: таж не кожен його читає, чи не так?" - спитала вона в себе, - і їй стало смішно.

- Оголошення за твоєю спиною, на стіні, - незворушно пояснив Вадим, свердлячи її спокійною іронією темно-синіх очей. Вона знала, що цього його спокою, явно удаваного, вистачить, однак, надовго.

Щось таке вона подумала про нього, от тільки що? Ага! "Темно-сині" - це не його очі, в нього якраз вони цілком банальні, сіренькі, праведно-безсоромні і загалом респектабельні - не підкопаєшся, - просто любі, а в коханих які ще можуть бути очі, крім темно-синіх? У голову лізла всіляка попса. Знову стало гарячково смішно.

Дивно: вона завжди боялася голосно сміятися в колі близьких. Їй видавалося це зневажливим, не зовсім пристойним, навіть брутальним. Сміх - спосіб утвердити своє Буття всупереч Небуттю. Захисна маска. Косіння під дурня тоді, коли розум коштує занадто дорого. Підсвідомий холодок страху під лопатками, схожий на передчуття крил. Їй говорили, що вона роздає свій сміх усім підряд: це була правда. Саме тому вона боялася робити те, чого понад усе бажала: сміятися з любими. В якійсь книжці вона прочитала, що велике почуття часом народжується із загального сміху, який створює чарівну ілюзію завіси, що серпанком відокремлює споріднені душі від тіл світу цього. Такий сміх здавався їй священним, потаємним, неозброєним - вона боялася зіпсувати його красу чимось відверто негарним, наприклад, гримасою свого обличчя. Її верхня щелепа виразно видавалася вперед, створюючи враження заячого прикусу, за що у школі її нерідко дражнили "кроликом", уселивши в неї нікчемне відчуття власної неповноцінності супроти тих, хто не читав Лакана.

- Яке оголошення? - тупо повторила вона, струшуючи купу неприємних дитячих асоціацій.

- Я ж кажу: флешки дешеві, прямо зі складу: непогано було б їх придбати.

Так. Відчуття поразки, що невблаганно насувається.

Оголошення дійсно висіло десь на іншій планеті, за її спиною, рука набрякла від поруччя, і повертатися до нього, розгрібаючи задушливу тисняву вагона не хотілося. Та й ніякі флешки їй були не потрібні.

Навіть Лакан.

Навіть життя.

Їй був потрібен він, Вадим.

- Тобі не треба? - запитав він, і Оля вкотре здивувалася його нечулості. "Адже ж бачить, собака, що я мучуся від пекельного болю, бачить і мовчить". Колись, у дитинстві, вона полюбляла слухати інтимні розмови бабусі з розлученою мамою про "наволоч": тоді цей образ видавався їй найпринаднішим у світі.

- Знаєш, - почала вона поволі, - у Жака Лакана, французького психолога-структураліста ("нащо я пояснюю, він же розумний: таж він зараз, як самець, бундючитиметься...") є такий образ: Уявне. Це те, як ми вигадуємо себе і своє життя. Виявляється, Уявне і є центром нашої самості.

- Та я не люблю всіх цих... - ухильно посміхнувся він, і їй знову за звичкою стало соромно, як було завжди, коли вона мудрувала перед ним.

- А що ти взагалі любиш, окрім своїх шор? - раптом промовила вона.

- Ну, знаєш... - він трохи замислився. - Те, що тобі здається шорами чи догматизмом, зовсім необов´язково таким є.

- Ну, звісно: а я - заблукана вівця, - іронічно підсумувала Оля.

- Я цього не говорив...

- Виходить, я сама сказала.

- Олю, - в докірливій м´якості його голосу відчувалася твердість судді перед оголошенням вироку, - не розводьмо цих... Ну, до чого це все, а?.. Що тут поганого?..

- А що доброго? - голос полився наче вода з відра. - Що доброго? Знаєш, що мене в тобі понад усе дратує? Твоя ортодоксальність. Я знаю, я бачу, я відчуваю, що ти глибоко нещасний, що ти ніколи не зможеш бути щасливим, бо ти не здатен позбутися забобонів. Ти живеш пріоритетом Ідеї, що була вичитана у Книзі, і відповідно до цієї Ідеї ти оцінюєш та впускаєш у своє життя людей, добираючи їх насамперед за всім зовнішнім, за всілякою лузгою: за релігійними переконаннями, політичними симпатіями, інтелектуальними смаками... Так ти чимраз більше віддаляєшся від Душі, яка є осереддям Бога, від усього глибинного, внутрішнього, потаємного, в чому полягає Істина...

Дивно, але словам її не доводилося продиратися крізь гамір і гуркіт метро: все було чутно так виразно, немов у тихій - із цокотливим годинником-зозулею - кімнаті.

- У чому ж Істина? - його питання пролунало несподівано по-біблійному, і Олю знову охопило гнітюче відчуття власної неправоти.

- Істина... Істина... - язик не слухався, але відступати було пізно. - Істина в тому, що... я кохаю тебе!

Коли вона це випалила, звівши філософські діалоги до банальної баб´ячої істерики, їй стало легше.

Стоп. Спокій. Спокій.

У його зіницях майнула дивна суміш ніжності, потішеного самолюбства та страху - і тут-таки зникла, ніби відбитий у вікні вогник свічки, який проносять через кімнати.

Востаннє таке відчуття в неї було тоді, коли в будинку вимкнули електрику саме напередодні виголошення надзвичайно важливої доповіді - і вона не встигла її дописати, так би мовити, "з незалежних від неї причин".

- Олечко, - по м´якості інтонації відчувалося, як він збирається в силі, - ти - дуже хороший друг, ти добра, чесна, відповідальна, ти - плече, ти...

- Завжди поряд? На мене "можна покластися", але "вибач, нічого більшого я тобі запропонувати не можу...", - веселий, приречений виклик, з яким вона завершила за нього фразу, лунав як соломинка, за котру хапається потопаючий.

"Зараз він скаже: "Ні!" Скаже? Господи, зроби диво!"

- Ну, власне, - так...

Плач не входив у її плани, та очі почали зрадливо важніти.

"Чому в усіх книжках про сльози пишуть "зрадливі"? - подумала вона. - "Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться", то чому ж люди соромляться плакати, наче це їх ганьбить. Соромляться без взаємності кохати, вважаючи любов за слабкість. Соромляться - давати... Хочуть лише брати, втім, як і я тепер..."

- Олечко, дівчинко моя, не плач!.. - "А все ж він добрий", - майнуло крізь лавину болю, що насувалася. - Ти дуже жіночна, дуже мила, рідна, дуже мудра! У тебе все буде добре...

- Добре не буде! Розумієш, - вона з подивом виявила, що довіра до нього така велика, що їй хочеться поскаржитися йому як другові на нього ж як на коханця, - розумієш, Вадиме, моя трагедія полягає в тому, що в моєму житті ніколи (жодного разу, розумієш?!) не було взаємного кохання. Я просто не знаю, що це таке. Люди, яких я кохала, яким я прагнула віддати життя, чомусь його не брали. Чим більше я віддавала, тим менше отримувала. З цього народжується дитячий, собачий страх стусана в живіт, який приховується за істеричною, екзальтованою іронією, - і ви тоді кажете про таку жінку: "Стерво". Які ж ви, чоловіки, нетямовиті! Справжнє стерво не скандалить. Це тихе болото, в якому чорти водяться.

- Не лихослов, - він м´яко спинив її. - Може, ти і маєш рацію, але не лихослов.

- Пробач.

- Можливо... - він трохи замислився, - ти не тим віддавала? А, Олю?

- Хіба ми повинні вибирати, кому давати? Безмежно мудра, натхнена Богом тканина Життя сама підводить нас до наших обранців, а вже потім ми думаємо, просіюємо, накидаючи на її живий, теплий потік умоглядну сітку категорій Уявного: Розуму, Правил, Ідеї, Організації, Гармонії, Духу, Бога, Родини, Церкви...

- Хіба ти не віриш у Бога?

- Я вірю в Іоаннівського Бога, коли про нього говорять, що Він є Любов - і нічого, крім цього.

- Усе зводити до особистого?..

- Але слово "Любов" - найпотрібніше, найточніше, чи не так? Адже це те, що ми відчуваємо, коли починаємо будь-яку формалізацію, будь-яке входження нашого щирого, палкого почуття в мертве, раціональне річище уявної доктрини.

- Доктрина, структура - холодні речі, згоден, але це засіб, потрібний для того, аби почуття наше не розповзлося в анархію та не обернулося в інстинкт.

Оля з подивом виявила, що бесіда легкодухо сповзає в занадто безпечну, улюблену ними світоглядну площину.

- Певно, ти маєш рацію: головне тільки, щоб Засіб цей не затуляв собою Мету і не перетворювався на Самоціль... 

* * *

Потяг уповільнював рух і, пирхаючи та спльовуючи, наближався до станції.

- Твоя зупинка, Олю.

- Так...

Вагон уже спинився.

- Так, купити тобі флешку?

- Що? Ах, так... Купи, - механічно відповіла вона і, закинувши шалик, схожий на язичок полум´я, швидко вистрибнула у вестибюль.

- Ну, щасти!

- Щасти!

Вона бігла по метрополітену, черкаючи підборами по підлозі, і дивувалася своїй виснаженості: нібито найжаданіша і найприреченіша в її житті розмова відбулася щойно не в її Уяві, а насправді...

"Чудні ми, люди".

читати