Електронна бібліотека/Проза

ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
Завантажити

Одного ранку я прокинувся в Токіо. Це було абсолютно дивно - до того моменту, коли я розплющив очі в готелі «Шератон», я не мав нічого спільного ні з Японією взагалі, ні з Токіо зокрема. Я навіть ніколи не спав із жодною японкою. Навіть ніколи не цілувався. Проте увечері 17 червня 2009 року, заснувши у місті Чернівці (Україна) на широкому румунському дивані поруч із молодою і красивою дружиною, ранком я прокинувся у місті Токіо, столиці країни Японія. Сам. Цей готельний номер мережевого готелю, певне, нічим не відрізнявся від своїх побратимів, які розкидані по усьому світові, хіба що, як для очей середньостатистичного українця, не спокушеного у східній каліграфії, навколо дріботіло забагато ієрогліфів. Я точно знав, що це не Пекін і не Сеул. Я абсолютно точно усвідомлював, що перебуваю саме у Токіо, про це мені не довелося навіть здогадуватися - це звідкись було відомо заздалегідь, чимось визначене, однак, чим саме, важко сказати.

Я добре пам´ятаю цей момент - як розплющую очі й здивовано оглядаюся. При цьому дивуюся не тому, що саме навколо мене і як могло так статися, що я прокинувся в іншому місці. Дуже гостро пам´ятаю цю першу свою думку: чому саме Токіо? Чому не Дублін, не Краків, не Рим, чому саме це, а не якесь інше місто? Чим обумовлений такий дивний вибір? Я дивлюся на годинник і розумію, що різниця у часі робить мій ранок у Токіо ще більш неймовірною подією, тому що незрозуміло, цей ранок для мене чи для Токіо? Точніше, якщо для мене це ранок, то для Токіо він аж ніяк не може бути ранком, наша різниця у часі занадто велика. Відповідно, таким точно чином справа має виглядати і навпаки. Але зараз тут саме ранок, і це так само незаперечно і не вимагає жодних доказів, як і те, що я зараз у Токіо.

Я поволі підвівся з ліжка й оглядівся. Мої речі - старі улюблені потерті джинси з дірками на колінах і бардова футболка зі шнурком-зав´язкою на шиї, які я не носив уже кілька років - навіть не пам´ятав, куди їх закинув - акуратно складені, лежали на стільці. Це теж викликало подив, тому що я ніколи не складав удома речі подібним чином, тобто, тут за мене це зробив хтось інший. Саме тут, до того, як я прокинувся. Тож виходить, що якийсь час я уже спав тут, у Японії, а не там у себе в Україні, бо хтось, можливо, покоївка, встиг подбати про мої речі. Іншого пояснення я не знайшов. І раз це так, то я, напевно, якийсь важливий птах, можливо, великий бізнесмен, кіноактор або поп-зірка. Тобто, опинившись тут у такий дивний спосіб, я цілком міг виявитися й кимось зовсім іншим, чому б і ні? Я кинувся у ванну кімнату й подивився у дзеркало. На щастя, усе було в нормі, якщо можна так сказати - я був самими собою, принаймні, міг сміло стверджувати, що обличчя й тіло були моїми. Тепер залишалося з´ясувати, чи не живу я чиїмось життям, точніше, чи не закинула мене доля у чиєсь інше, чуже життя? Я відкрутив кран і різко хлюпнув холодною водою в обличчя – якщо чесно, тут я мав намір прокинутися, тому що, на мій погляд, сон зайшов занадто далеко. Настільки далеко, що його майже не можливо відрізнити від реальності, а коли таке відбувається, можна взагалі не прокинутися. Поки я так думав, краплі води продовжували повільно стікати по моїх неголених щоках і підборіддю і капати на блакитний кахель - я не спав. Мені важко переказати почуття, які охопили мене в той момент: страх, жах, захват, усе це змішалося. Думки неймовірно плуталися, і я, охоплений чи то панікою, чи то божевільною радістю, повернувся до кімнати й почав нервово оглядати шафи і ящики з надією знайти хоч щось, що підказало б мені, як діяти далі. Марно - шафи і ящики виявилися порожніми. Я не переїхав, не прилетів, мене не відправили читати лекції про сучасну українську літературу на відділення славістики в Токійський університет, ні, я просто заснув у Чернівцях, а прокинувся в Токіо. Поспіхом одягаючись, я спробував знайти в цих двох своїх речах - футболці й джинсах - паспорт чи будь-який інший документ, або хоча б якісь ознаки, якісь підказки, що я маю робити далі, тому що уже з жахом усвідомив усю розпач свого становища та уявляв, як спускаюся вниз і намагаюся щось розповісти, виправдатися, пояснити чи з´ясувати, як знайти, наприклад, українське консульство. Однак я знайшов лише лотерейний квиток «Лотто», який я точно ніколи не купував, тому що я ніколи не купую лотерейних квитків, і близько десяти гривень різними купюрами у задній кишені джинсів. Усе. Невже мої улюблені джинси хтось доношував після мене? Ця думка видалася тоді чомусь особливо образливою. Нарешті я здогадався увімкнути телевізор. Показували новини: якийсь поважний японець щось енергійно розповідає іншим не менш енергійним японцям, але найважливіше для себе я побачив у лівому кутку екрана - місцевий час, 8.01. На моєму годиннику теж - рівно 8.01. Я дуже радію тому факту, що мій годинник працює так само бездоганно, як і п´ять років тому, коли мені подарували його на тридцятип´ятиліття батьки. Але у той же час я не менш збентежений таким очевидним і незаперечним підтвердженням іншого факту: обоє ранки - і мій ранок, і ранок у Токіо - існують не паралельно, а тотожно, більше того, вони збігаються з точністю до хвилини. Цього не може бути, навіть якщо прийняти до уваги, що якась невідома сила взяла й в одну мить перенесла мене із Чернівців сюди, у Токіо, у готель «Шератон», але це так. Я підношу годинник до вуха - він чудово тримає хід. Втім, у такій перевірці немає необхідності - секундна стрілка невблаганно, як сам час, рухається по колу циферблата.

Я зовсім розгубився й не знав, що удіяти. Номер готелю не був великим, але чомусь у перші хвилини він видався мені величезним, просто неймовірним у розмірах. І тільки коли вітер із відкритих на балкон дверей поворухнув зелену шовкову штору, я зрозумів, що кімната не дуже простора, усього лише кілька квадратних метрів. Навіть не знаю, чи бувають дійсно такі в «Шератоні». Я вийшов на балкон і подивився вниз - це був поверх двадцятий, не менше. Навколо здіймалися хмарочоси, геть-чисто утикані рекламними ієрогліфами, унизу вулиця була забита машинами й людьми, це була величезна жива ріка, що текла по асфальту: як Дністер, а може навіть як і Дніпро. Але якби за день до цього мене попросили змалювати Токіо з висоти двадцятого поверху готелю «Шератон», клянуся, я описав би точно таку самісіньку картину, як побачив тієї миті, до найменшої деталі. Принаймні, зараз я абсолютно переконаний, що усе життя уявляв Токіо саме таким.

Ранкове повітря ще пахло свіжістю, але відчувалося, що день буде спекотним.

Я подякував долі за те, що вона залишила мені одяг, а разом із ним - і надію. Чим стане цей день для мене? Як я його проведу? Де я прокинуся завтра? Я нервово пригорнув долоні до обличчя і затремтів усім тілом. Це моя дитяча вада, від якої мама так і не змогла мене ні відучити, ні вилікувати. Я відчув, здається, кожну звивину на шкірі, кожну шорсткість долонь, аж раптом звернув увагу, що на підмізинному пальці немає обручки. Я не міг її загубити або десь залишити, я взагалі жодного разу не знімав обручки від дня весілля, тобто уже більше трьох років. Але зараз її чомусь не було. Дивно, чим керувалася сила, яка закинула мене сюди? Чому вона переправила разом зі мною мій старий улюблений одяг, але залишила без паспорта, та й, кінець кінцем, навіщо потрібно було знімати з мене обручку?

Чесно кажучи, я абсолютно не розумів, як діяти далі. Становище, у якому я опинився, було настільки безглуздим, настільки незвичайним, що знайти аналогії здавалося можливим хіба що у збірці оповідань наукової фантастики. Мені зрозуміло, навіщо письменники-фантасти пересувають своїх героїв у інші країни, на інші континенти й планети – так цікавіше. Але до чого тут я? Важко сказати напевно, але здається, що мій випадок унікальний, принаймні, ні широкій, ні науковій громадськості про щось подібне дотепер відомо не було, інакше про це б уже давно показали фільм на «Нэшнл Джеографік».

Певно, мені потрібно було кудись іти; або шукати інший вихід, він же вхід - наприклад, спробувати заснути, закрити очі, забутися. І я навіть зробив крок у напрямку до ліжка, але жах охопив мене, тільки-но я уявив цілком реальну за даних обставин картину: якщо я цілком спокійно зміг уві сні переміститися із Чернівців до Токіо, то так само спокійно, незалежно від власної волі й від власного бажання можу тепер переміститися у будь-яку іншу точку планети. У такому випадку Токіо й гарний готель - не найгірший варіант, адже мене могло запросто закинути куди-небудь у дикі джунглі або на Північний полюс, хто може дати хоча б якісь гарантії у такому незвичайному випадку? Тому я вирішив не лягати, а спробувати вийти з кімнати. Я не знайшов ніякого взуття: ні кросівок, ні капців, ні туфель. Мені довелося за дитячою звичкою загорнути джинси до колін і йти босоніж. Підлога була встелена ворсистими килимами, до них приємно було доторкатися ступнями. Я тихо відчинив двері й визирнув у коридор. Він був порожній. Просто нікого, тільки із сусіднього номера лунав нерозбірливий шум, і я акуратно вислизнув із своєї кімнати, завбачливо залишивши двері відкритими - якби вони зачинилися, це виглядало б уже зовсім безглуздо. Навшпиньки я заглянув у сусідній номер - у холі стояв візок із брудною білизною, скоріш за все, це покоївка займається своїми справами. Я зайшов усередину і дійсно побачив літню японку з дуже добрими очами. Вона була схожа на маленьку японську фею. «Добрий ранок!», - сказав я англійською. «Добрий ранок!», - відповіла вона мені. Складно сказати, чия вимова була гіршою, але у будь-якому разі більше нам не було про що розмовляти. Важко навіть уявити ті вербальні конструкції, які мав би вибудувати своєю не дуже гарною англійською, описуючи ситуацію, у яку потрапив. Тому я швидко повернувся у номер, закрив двері й із глухим стогоном притулився до них спиною. Серце калатало й вискакувало з грудей, немов за мною гналася зграя хижих звірів, немов я заблудився у джунглях й тільки-но ледве урятувався від неминучої загибелі за цими дверми - начебто вони одні тільки й могли мене врятувати серед ліан і бамбука. Я тільки зараз усвідомив, у яку підступну пастку потрапив, і, з усієї сили притискаючись до дверей спиною, повільно, наче слизняк, сповз на підлогу, тихо проклинаючи ту мить пізнього вечора 17 червня 2009 року, коли ліг у постіль, закрив очі й заснув у Чернівцях. З неймовірною ясністю у той момент мені відкрилася вся правда, увесь жах мого неймовірного становища. Без сумніву, я був у Токіо, без сумніву, зараз 8.05 ранку, але не менш очевидно і безсумнівно й те, що сьогодні - не ранок наступного дня, тобто не 18 червня 2009 року. Я прокинувся не тільки в іншому місті й на іншому континенті, я прокинувся в іншому часі, я прокинувся в минулому. Дві деталі безжалісно вказали мені на цей невтішний висновок: годинник, який зараз на мені, й обручка, якої немає. І це минуле, якщо я розмірковую правильно, знаходиться десь між 22 вересня 2004 року, тобто моїм тридцять п’ятим днем народження, на який мені батьки подарували годинник, і 14 травня 2006 року, коли я одружився, й обожнювана мною дружина у соборі Воздвиження Христа надягла мені на підмізинний палець обручку.

Від безпорадності я закрив руками обличчя, потекли, здається, сльози, але єдине, що я чітко пам´ятаю – це свій останній розпачливий крик у Токіо. Пастка зі скрипом зачинилася.

Тепер-бо, сподіваюся, ви добре розумієте, що я не міг цього вкоїти того ранку? У мене стовідсоткове алібі. Відбитки пальців на домашніх ножицях, погодьтеся – випадковість та несуттєва дрібниця у порівнянні з тим, що я тільки-но вам розповів. Я оговтався на кухні, у себе вдома, на моєму годиннику було рівно 8.06, я провів у Токіо близько п´яти хвилин. Я сидів на табуретці у тих самих старих рваних джинсах і улюбленій бардовій футболці зі шнурочком-зав´язкою на шиї - і - так, ви абсолютно праві, на руці у мене не було обручки. Потім я увійшов у спальню і побачив дружину, у якої із сонної артерії стирчали ці жахливі великі ножиці. Й одразу зателефонував вам. Прошу записати й урахувати також той факт, громадянине слідчий, що на одязі експертизою у мене не було виявлено жодної краплі крові…



Партнери