Завантажити

зимових заметах, у лісових хащах на Княжій горі! Отак все життя шукала й ще збирається сто літ прожити, аби знайти, аби весілля справити із коханою голівонькою, а коли Онися весілля справить із коханою голівонькою свого судженого, тоді й переставлятись можна.
Ось тільки очі плачуть, сльозяться весь час, а якби очі. не плакали, якби не сльозилися, то вже б і знайшла, десь та голівонька чекає не дочекається на стару дівчину Онисю...
Ось твій їде,
Розмай-коса,
Потеряй-краса,
Горіховий цвіт,
Що зав'язав світ...
Якогось літнього дня вітрець із Княжої гори долинає до хати, пестить твої щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа голові, бере тебе за руку — й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистій стежці, яку рушником простелена між бузини, гаптованої гронами недоспілих ягід, уже за бузиною — горішина й терен кущаться, уже глід і калина тут хороводять, уже дикі черешні і дикі яблуні, й чим тут тільки не пахне! Пахощі густішають, дурманять, забивають памороки, й душа від них завмирає, п'яніє, хмеліє, і хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило. Поміж розлогого гілля перелітають пташки, і в хащах птахи наче інакші, ніж у селі, а барвисті пера на крилах і на грудях такі, що більш ніде й не побачиш, і музика їхнього щебету така, що ніде й не почуєш. Обертаєшся з петлястої стежки назад — ген вддніє в долині і в яру біле село, хати пливуть вітрильниками поміж тополь і верб, ген школа блискає вікнами а біля школи вервечаться діти у якійсь грі. Але вітрець підганяє тебе, й тут, вище, він уже не вітрець, а вітер, він подужчав, та, либонь, іще дужчий там, ген угорі, куди веде стежка, куди кортить дістатись, щоб нарешті таки здибатися з вітром із Княжої гори, з тим вітзом, про який казала мати. Стежка в'ється попід крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає иа дні урвища, й коли на схилі лунає передзвін птахів, тз з глухомані урвища лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й ліс на схилі гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолітній дуб над стежкою сіріє в стовбурі дуплавиною завбільшки в людський зріст, і ти притьмом ховаєшся від грози в затишній дуплавині, виглядаючи меткоокою білкою в світ бурі, яка ще не осатаніла, та скоро осатаніє, бо вже не ллє, а періщить, бо вже грім навіть не ірже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшні розверсті яри, і з тих розверстих небесних ярів падає додолу хвилями мертве світло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залітають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобі здається, що зрісся з дубом, і, чуючи шелест і сплески його гілля, бачиш самого себе дубом, що росте з землі в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурі, змагаючи блискавки й грім! Твоє коріння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобі близький і не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетіла в дуплавину, та в останню хвилину своїми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоїх очей, — й знову ринула у вир грози; як не страшний тобі й той слизький вуж, який ген-ген поміж кущів малини переповз по стежці, наче то грубий сирицевий батіг позвивався, як не страшний тобі отой шелест-виляск у заростях, наче там із чотирьох ратиць раптом зірвалася-скочила якась звірина та й гайнула в гущавінь лісу і в гущавінь грози. Бо й справді, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землі у небо, єднаючи землю та небо корінням та гіллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця і шелестом листя, зеленою піснею зодягнених у капелюшки жолудів і краплистою піснею, що проросла з уст, що невідомо де й закінчилась — чи в твоїй душі, чи в душі дуба, які немов стали однією душею, а вона ж бо ще й є душею Княжої гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тільки лиш грім озивається звідти, з вершини, до якої ти не дістався, грім наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрітися з вітром, грім наче застерігає на майбутнє від таких походів на Княжу гору. Вилазиш із дуплавини — й наче роздвоюєшся, переставши відчувати на собі і в собі могутнього дуба, і, либонь, так само дуб жаліє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти віддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услід за тобою простягає гілля, наче хоче затримати й вернути в родинні обійми, у шелест їхній.
А після ураганної вітряної бурі натрощило гілля не тільки на горі, а й у селі, з сільради сказали, аби трощене гілля з

читати