Завантажити

— Дідуню, а де танкісти?
Дід обличчям кістлявим також цвіте в барвистому вінку, світиться сивою хмарою розмаяного волосся, і дід такий високий, що врівні з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грізний птах пригорнеться шиєю.
— Танкісти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкістів, тільки відповідати не квапиться.
— їх побило, га? — питаєш, позираючи з острахом на відчинений люк танка.
— Цікаво — й страшно почути відповідь діда-всевіда.
— Танкісти? — знову перепитує, зітхаючи, і його долоня на твоїй голові — наче літепло. — А чом би їх мало побити?
— А танк затонув!.. А війна!..
— Так нема ж їх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопці. Живуть хлопці, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах... Мало де, мало що...
— Діду, ви бачили? Бачили їх? Де роблять на тракторах, де на машинах?
— Мало де!.. Скрізь. Бо їм почот, бо вони фронтовики. — Дід замовкає і додає значуще: — Пісень співають, аякже.
Лілеї білі погойдуються на жерлі, наче згідливо покивують на дідову річ, а танк уже випливає на сільську околицю, й людський вінок довкола нього меншає, збіднівши на багато облич-квіток, проте не бідніє на синіх ластівок, що в'ються-перевиваються у цьому вінку, вже скоро танк пливе у полі, поміж лискучих хвиль пшениці, й гусениці побрязкують, наче долинає з кузні відгомін ковальського молота.
— В музеї поставлять, — каже дід. І дивується: — Таку машинерію — і в музей...
Танк віддаляється — і такий здається несправжній у сонячному зеленому полі, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в куряві.
Наче вийшов допотопним мамутом зі свого далекого буття-небуття — й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.
Замислений дід шелестить подихом-вітерцем:
— Царство їм небесне...
А може, лиш причувається тобі на сільській околиці, де піняться пшеничні смарагдові хвилі?..
 
Чорна птиця ночі вже відлетіла, де-не-де ще видніє розгублене з її крил темне пір'я — чи то тіні в ровах, чи то затінки поза хатами й хлівами; рожева птиця ранку вже простерла крила під небесами, й малинові відблиски від її швидких крил проливаються на село, над яким іще далекими краплями радісних сліз догорає кілька останніх зірок. Поміж садками і в левадах тануть, розсіюються пасма туману, й півні перегукуються клекітливо-огнистими скриками, що не прочахають у їхніх горлянках, і все відчутнішою дзвінкою Прозорістю сповнюється повітря.
В рожевому сяйві іще невидного сонця Княжа гора чорніє погордо, те рожеве сяйво все потужніше виростає з-за її верхів, падаючи відсвітами на пелюстки білих хмар, що, забарвлені, мовби обертаються на обірвані пелюстки небачених квіток. Навіть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевлені птахи видаються легшими, святковішими, несправжнішими.
Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблі, а в руках вузлики з підобідком, обідом та підвечірком. Ви з дідом Гордієм ступаєте вслід за ними, дід несе косу на плечі, а в торбині через плече — всякий свій косарський надібок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боїшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево.
Літнього досвітку ви йдете на Княжу гору.
Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самі, бо зрідка долинають веселі скрики з лісу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилі обернутись і подивитись на село, що розбігається внизу, — теж видніються людські постаті, що поволі простують, наче течуть, із села сюди, на Княжу гору, все вище й вище.
Ось і шатристий дуб із дуплом заввишки з людський зріст, де зовсім недавно довелось перечікувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собі увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що піднісся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла — й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, і якась налякана птаха вирвалася звідти на волю, війнувши в очі порохном.
А ось і галява на схилі, всіяна лобатим каміняччям мертвих чужинецьких голів, вони похмурою ватагою сіріють у траві, насиченій духом материнки.
— Ось тут закропимось, — каже баба Килина біля камінної стіни, з якої там і сям дзюркочуть джерела.
Дід Гордій припадає до цівки, баба Килина п'є, ти з матір'ю п'єш, свіжішаючи й дужчаючи душею, а біла кров із каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землі.
Від кам'янистої стіни ступили в море молодої горішини, й раптом поміж листя заворушилось грубе гілляччя, саме собою заворушилось, і страх уступив тобі в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гілляччя ще й посунуло через кущі, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсім обмерла.
— Бач, лось який! — стиха мовив дід Гордій. І лиш по дідовій мові ти застеріг, що

читати