Завантажити

— Христопродавець!
Роїлися люті голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився під ноги, на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло — й тоді зовсім не стане зла на землі. Наче воно останнє. Наче й насіння-зерна не треба залишати на розплід.
І коли під коліном Павла Музики затріщала ікона — поменшало божевілля, й люди сахнулися одне від одного.
Купою непорушного, зжужманого ганчір'я, скоцюрбивши ноги, заюшений кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим язиком, з видертим оком, він був страшним. Здавався самою смертю.
І пошнуркувало навсібіч, розкотилося людське перекотиполе, наче й не було.
А Павло Музика якийсь час усе ще стояв на колінах перед забитим хлопцем, наче не вірив. Наче сподівався, що той обманює, що той хитрує, а скоро зведеться з землі — і втече. Злодій. Злодій-зайда.
Але злодій-зайда не ворушився й не дихав.
Дядько Павло Музика поволеньки сп'явся на ноги, тремтячими пальцями зібрав розтовчену іконку, розсовуючи уламки по кишенях та за пазуху. И позадкував від забитої дитини. Позадкував, острашливо дивлячись: чи не зведеться?
Хлопець припав до землі-рятівниці, й земля не відпускала, рятуючи.
 
Зарослий покільченою щетиною Гаркуша переступає поріг і стає на порозі поміж одвірків, як у рамі. За столом сидить хазяїн Павло Музика, по ліву руку від нього — хазяйка Марія, по праву руку — дочка Галя. Вони в шестеро некліпливих очей дивляться на гостя, що похитується, ось-ось упаде.
Гість мовчить, і вони похмуро мовчать.
Зрештою, Гаркуша плямкає губами, ковтає суху слину й озивається:
— їсте...
— їмо,— бурчить хазяйка.
— М'ясо пахне,— принюхується Гаркуша.
— Еге, свиню закололи, то ласуємо свіжиною,— наче не каже, а гаркає Павло Музика.
— Свиню? — не вірить Гаркуша.— Яку свиню?
— А ту, яку ти в нас не забрав!
Гаркуша морщить лоба, згадує:
— Свиню забрали.
Хазяйка злякано дивиться то на сусіда, то на чоловіка:
— Павле, Павле, хіба ми свиню їмо? Побійся господа таке говорити, бо ще повірить. Бо прийдуть віднімати свиню, а де вона в нас?
— Кажи, що свиню! — сердиться хазяїн.
— Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя зловила їжака в горішині, а я нарвала кропиви.
— Кажи, що свиню! Хай слухає — й мучиться.
— їжака, їжака...
Гаркуша плямкає пісними губами, наче заповзявся зжувати їх.
— Я чув, уночі жорна гуркотіли у вашій клуні.
— Коли це вночі? — блідне Марія.
— У вухах у тебе гуркотіло! — зводиться з-за столу Павло Музика.— Чого б це жорнам гуркотіти? Хіба не ти разом з Василем Гнойовим та з Миколою Хащуватим витрусив у нас весь хліб?
Тримаючись однією рукою за одвірок. Гаркуша поволі опускається на коліна, благальне складає долоні:
— Простіть мене!
— Нема тобі прощення.
— Простіть! — По глиняній долівці Гаркуша колінкує від порога на середину хати й тут завмирає під сволоком.— Трусили, але ж не все витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не вдалося. То по ночах мелеш на жорнах, щоб ніхто не чув. А я чую, бо не сплю вночі. Не спиться мені вночі від голоду, здається, що вмираю, ніяк не дочекаюся смерті.
— Умирай. Такі, як ти, давно повинні лежати в землі.
— Я б і помер, але дітей жалко, попухли з голоду. Скільки їх ще в мене лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А ті ще гибіють — і Грицько, і Петро, і Юхимко. Хоч би рісочку їм покласти до рота.
—. Нема!
— Знаю, що є. І на тому тижні гуркотіли жорна в твоїй клуні.
— Павле...— благально сказала Марія, торкнувши чоловіка за лікоть.
Музика смикнувся, наче опечений:
— Що — Павле? Нема й зернини, чи не знаєш? Сам, ірод, вигріб хліб із ями, а тепер прийшов жебрати? Хай сконає.
— Але ж діти...— осмілилася подати голос дочка Галя.
— Хай і діти виздихають, щоб насіння на землі не лишилося.
— Ти ж у господа віриш,— не зводився Гаркуша з колін. — Змилуйся над моїми дітьми, коли маєш бога в серці.
— І не згадуй за господа, бо для таких нема його ні на небі, ні на землі!
— Винен я, винен перед тобою і перед людьми, але ж діти мої не винуваті.
— Йди, чоловіче, з хати, не доводь до гніву.
Зводячись із колін, заплакав Гаркуша.
— Йди, нелюд! — закричав Павло Музика й ногою притупнув.
Заточуючись, подався Гаркуша з хати. Галя відверталася до вікна, рукавом витираючи очі, а мати дрібненько цокотіла зубами.
— Дітей своїх пожалів, схаменувся. А чужих дітей він пожалів? Значить, чужі діти хай пухнуть і здихають, а для своїх просить милостині? А не буде милостині пі тобі, ні твоїм дітям, бо не треба вашого насіння на землі. Ниньки горе землі від таких звірів скажених, а завтра ще більше буде... Хіба ви не знали, що цей вовкулака не спить ночами? Захотілося вам

читати