Завантажити

Міжнародний аеропорт Барселони. Рейс на Київ вже вдруге відкладають на 2 години через погодні умови. Маленька кафешка, всього на кілька столиків, поруч з магазином Д´юті Фрі. Другий раз замовляю каву. Взяти чогось міцнішого не дозволяє бюджет. Як-не-як вже повертаюся додому і ресурси вичерпані. За сусіднім столиком сидить маленький товстенький мужичок приблизно мого віку, поїдає щось схоже на лозанню. Екіпірований солідно - мабуть бізнесмен. У його зачісці привертає увагу вихор волосся старчаче вгору. Щось невловимо знайоме в цій зачісці, в його ковзанні на стільці. Ось тільки вихор і волосся зовсім сиві. Чоловік теж поглядає в мою сторону і наші погляди іноді перетинаються.

-Думаю про себе - взагалі то не може бути, але мабуть спробувати варто, інакше потім буду шкодувати. Допивши свою каву, підходжу до чоловіка.

- Серьожа, ти чи що?

- Та, я Андрюха, я. Те ж дивлюся, щось знайоме, але хіба впізнаєш. Лисину завів, вуса і бороду відпустив…

Ми обнялися, поплескуючи один одного по плечах. Сергій мій однокурсник по ленінградському Вищому Військово-морському училищу ім. Фрунзе, яке ми з ним закінчили вже сорок з гаком років тому. Після випуску я служив на Далекому Сході на підводних човнах, Сергій, будучи кримчанином, десь в Балаклаві на прикордонних катерах. З тих пір один про одного нічого не знали. Сергій відразу засипав мене питаннями.

- Ти на підводних човнах служив, напевно у відставку вийшов адміралом?

- Та ні. Всього лише каперангом. Зараз живу в Маріуполі. Розповідати нічого не буду. Я краще подарую тобі свою книжку «Меридіани штурмана Барка» там вся моя служба, всі пригоди описані в подробицях. Давай, краще ти розповідай.

Сергій посміхнувся, знайомим мені жестом потеребив свій старчачий вихор:

- Ти знаєш, адже я служив недовго. Через два роки комісували за станом здоров´я. Працював в Севастополі на судноремонтному заводі. Одружився. В кінці вісімдесятих виявилося-з´ясувалось, що у мене дружина єврейка. Виїхали на ПМЖ до Ізраїлю. Через два роки перебралися в США. Так, що я вже більше двадцяти років повноцінний американець. Заснував невеличку фірму, мільярдером не став, але цілком забезпечений… Слухай, давай хоч вип´ємо за зустріч. Я тут бачив непоганий коньяк «Камю». Ти як?

- Ну, давай. Тобі «Камю», а мені 100 грам віскі «Біла кобила».

- Але ти ж знаєш, аеропорт – дають лише по 50 грам.

- Тю на тебе Серьога! Ти як вчора народився. Замовляй 50 «Камю» і два віскі по 50.

Скоро Сергій повернувся з трьома фужерами ми випили і він продовжив:

- Часу мало, скоро мій рейс оголосять. Ти мені толком розкажи, що там у вас з Кримом за катавасія вийшла. Адже я в Криму більшу частину життя прожив, для мене це не просто цікавість. У нас же в Брайтоні, в основному, інформація з Москви. Як вийшло, що Крим став територією Росії? Віддали добровільно?

- Ну, не зовсім так. Ось у мене на планшеті якраз інформація яка тебе цікавіть. Проросійські та сепаратистські настрої в Криму назрівали давно. Особливо активізувалися вони в 1991 році, коли якийсь Юрій Мєшков заснував на півострові партію РРК (республіканський рух Криму). У 1992 році РРК організовує збір підписів за проведення референдуму за відділення Криму від України. У 1993 році Мєшков створює ще одну партію - Російську общину Криму. У всіх цих діях явно простежується керівна роль Москви, що супроводжується і солідними фінансовими вливаннями. У січні 1994 року Мєшкова обирають президентом автономної республіки Крим. На цій посаді він продовжує проводити політику зближення з Росією, тепер пропонуючи входження Криму до складу Російської федерації. Пропонує введення на півострові рублевої зони, надання громадянам Криму російського громадянства, заснування з РФ військово-політичного союзу, введення московського часу і інші подібні речі. Закінчилося це тим, що в 1995 році українською владою посада президента Криму була ліквідована. Це був перший дзвінок, друга спроба забрати Крим в Росію була зроблена в 2002 році. Я маю на увазі гучну провокацію біля острова Тузла в Керченській протоці.

Наш очманілий обиватель, спочатку з кримських газет, потім з телевізійних новин дізнається, що «дружні» російські сусіди, для більш тісного контакту, вирішили возз´єднати наші території. Для цього вирішили засипати море, а точніше відсипати дамбу завширшки 30 метрів від свого Таманського півострова до нашого острова Тузла.

Що цікаво, наше міністерство закордонних справ дізналося цю новину все з тих же газет і телеящика. Наш міністр закордонних справ, тоді тільки призначений, отримав легкий шок. Справа в тому, що останні роки, будучи послом в Брюсселі і Вашингтоні, він настільки відвик від дикої «есенгової» дипломатії, що розгубився і додатково до ноти сам скочив у літак і поспішив до Москви для з´ясувань. Його російський колега повідомив йому, що про «засипку» моря й гадки не має, це мовляв місцева влада за своєю ініціативою ... Але ми, мовляв, владнаємо ... Кордон перетинати не будемо ...

У світлі описуваних подій, доречно згадати ще один приклад російської «безпосередності». Кілька років тому, коли ООН «розбиралася» з Сербією, Косово та іншими «ділянками» колишньої Югославії, російський батальйон зі складу миротворчих сил ООН, самостійно перейшов кордон і, зробивши нічний марш-кидок, зайняв стратегічний аеродром, де планувалося розміщення літаків США. Оговтавшись від шоку, оонівські генерали закликали до відповіді російського міністра оборони, у чому, мовляв справа і як це розуміти. Той відповів, що поняття не має. Такий команди Москва не давала, це, мовляв, ініціатива місцевого військового начальника ... може, заблукав ... ми його покараємо ...

Отримавши таке пояснення, американці втратили дар мови, а коли трохи прочухалися, знову звернулися до Москви - заберіть, мовляв, своїх «заблукавших». На що отримали не менш оригінальну відповідь. У батальйоні, мовляв, закінчилося паливо, крім того, вийшла з ладу автотехніка, тому вивести немає можливості. Якщо хочете, вивозите їх самі ...

Американці махнули рукою, час було гарячий, не до розбірок. Так «скосивши під дурника», московські політики отримали деякі дивіденди, якщо не стратегічні то політичні точно. Схоже, в Керченській протоці намагались розіграти косовську карту.

Однак, повернемося до острова Тузла. Хоч російський МЗС і заявив, що дамба кордону не порушить, керченські аборигени іншої думки. Вони мають численних знайомих і родичів на тому березі, і ті їм повідомили, що дамба буде насипана до острова, інакше вони б її й не починали ...

- А, що ж далі? .

- Далі рішучі люди все ж знайшлися. Прем´єр міністр Криму пан Куніцин, взявши в товариші місцевих прикордонників, протягом доби, побудували на острові прикордонну заставу. Мешканці місцевого селища, які живуть на острові, активно їм допомагали. На березі на стромляли протитанкових їжаків, розтягнули три ряди колючого дроту, з мішків з піском спорудили капоніри, встановили великокаліберні кулемети і т.п. Начальник нової застави через гучномовець попередив «будівельників» дамби, щоб не наближались до кордону бо відкриє вогонь на враження. На той раз, завдяки рішучим діям прикордонників, обійшлося. А от при третій спробі Крим росіяни окупували. При чому півострів здали без бою, прикро і соромно про це згадувати, але таке відбулося.

Сергій тер потилицю розгублено дивлячись на мене:

- Як же це могло статися? Де армія, де прикордонники?!

- Та армії на той час майже не залишилося. Влада вважала, що воювати нам не прийдеться, бо нас «захищають» ядерні держави, тому і армія не потрібна. Навіщо, мовляв, її годувати. А от прикордонники що могли зробили. Тобі як колишньому морському прикордоннику мабуть буде цікаво дізнатись. «Морську Охорону» прикордонних військ на той час очолював контр-адмірал Жибарев Микола Євгенович. Коли Росія захоплювала Крим, йому вдалося врятувати і вивести з півострова майже весь корабельний та катерний склад. 12 катерів було виведено з Балаклави до Одеси та 11 кораблів та катерів 23 загону «Морської Охорони» з Керчі до Бердянська, а згодом до Маріуполя. Як потім згадував Микола Євгенович – «Росіяни вже готували захоплення кораблів 23 загону. Ще б затримались на годину і хто знає чи вдалося б їх врятувати.»

До речі, цікаві деякі фрагменти біографії адмірала Жибарева. В 1992 році, в званні капітана 2 рангу, займав він посаду начальника штабу 17 бригади протичовнових кораблів. Бригада однією з перших в Криму прийняла присягу народу України. Її прийняли біля 80 відсотків особового складу. Керівництво флоту всіляко тиснуло на офіцерів склавших українську присягу. Їх звільняли з посад, викреслювали з черг на квартиру, навіть дітей відраховували с дитячих садків. В якості своєрідного протесту, Микола Євгенович підняв на сторожовому кораблі «СКР-112» український прапор і вирушив до Одеси. Російське керівництво флоту влаштувало гонитву за кораблем. В групу переслідувачів увійшли малий протичовновий корабель «МПК-93», малий десантний корабель «МДК-184», ракетний катер «РК-260», СКР «Разительний», два літака Б-12. Переслідувачі навіть відкривали вогонь попереду курсу, щоб зупинити бунтівний корабель. Про те «СКР-112» в Одесу прийшов.

Місцеві гострослови на флоті навіть намагалися кепкувати порівнюючи Миколу Євгеновича з лейтенантом Шмідтом, а «СКР-112» з броненосцем «Князь Потемкин Тавріческий». Пам’ятаєш вивчали по історії події 1905 року? .

Та ще одна велика неприємність випала на долю адмірала. Довелось йому повторити гірку долю гоголівського Тараса Бульби. Старший син Миколи Жибарева Ілля в 2014 році перейшов до лав російського флоту. Батько оголосив його зрадником і порвав з ним усякі стосунки. Тоді багато офіцерів перебігли до Криму, бажаючи служити на теплому півострові. Та зрадників не люблять ніде. Хто зрадив раз, зрадить і вдруге. Таких офіцерів росіяни призначали на другорядні посади з відправкою до Північного та Тихоокеанського флоту. Капітан 3 рангу Ілля Жибарев теж був відряджений до Північного флоту на другорядну посаду, де не маючи перспектив для подальшої служби , скоро звільнився з мінімальною пенсією, без права одягати військову форму. А от молодший син адмірала теж Микола служить на українському катері Морської Охорони». Бачиш, майже все як у Гоголя. Ось такі речі Сергію відбувалися на нашому буремному півострові.

З 2014 по 2015 роки Микола Жибарев займався облаштуванням 23 загону «Морської Охорони» в Маріуполі. Потім це продовжив командир загону капітан 1 рангу Микола Сірінський. Тепер катери загону охороняють нашу ділянку Азовського моря та його узбережжя. Але війна хоч і гібридна, як її називають, проте війна на Донбасі є війна. Поніс втрати катерів і особового складу і 23 загін. У 2014 році два катери типу «Гриф» і «Калкан» було вражені керованими протитанковими ракетами, а у 2015 році катер «UMS -1000» підірвався на плаваючий міні.

- А чому така назва – гібридна війна?

- Тому що Росія напхала в Донбас тисячі танків, бронемашин, артилерії, своїх офіцерів- інструкторів, про те офіційно цього не визнає. Тому і гібридна. Дії Росії дуже точно визначив тележурналіст А. Невзоров, Та він не тільки тележурналіст, він державний діяч бо три рази був вибраний в Думу. Його інтерв’ю надрукувала російська «Літературна газета» №16 за 2002 рік. Ось дослівно деякі уривки:

«Россия всегда находилась по другую сторону цивилизации…Россия привыкла питаться соседями. При этом она может их очень сильно любить, но все равно в итоге пожрет.. Эти привычки в ее государственной крови. Приехать на танках, разбомбить, пере насиловать, заставить изучать свой язык…»

Бачиш як змалював - точніше не скажеш.

- Ну а ще які новини? Як там Севастополь?

- Севастополь тепер зустрічає пасажирські поїзди музикою і піснею «легендарній Севастополь, неприступній для врагов…»

- О, я знаю цю пісню, вона мені дуже подобалась.

- Пісня може й хороша, та при чому тут «неприступній для врагов».

- Що ти маєш на увазі?

- А те, що цю фортецю завойовували усі хто тільки намагався це зробити. Так в жовтні 1855 року місто було взяте штурмом англо-французьким експедиційним корпусом під командуванням адмірала Вільсона і генерала Пелісье. У квітні 1918 року в місто увійшли частини німецької армії. Цього разу місто здали без бою. Далі в червні 1942 Севастополем оволоділи німецько-фашистські війська під командою фельдмаршала Манштейна…

Думаю, прийде час і Україна поверне і Севастополь і в цілому Крим. І станеться це без пострілів, виключно політичним шляхом. А зараз Росія з Кримом загнала себе в положення цугцвангу, півострів для неї як валіза без ручки - тягти важко і кинути неможливо.

Нашу бесіду перервало оголошення по гучномовцю про початок посадки на літак, що прямує до Києва. Прийшлось прощатися. Ми обмінялись електронними адресами, потиснули один одному руки і я попрямував до свого терміналу.

читати