Завантажити

(до 90-річча з дня народження В.С.Пікуля)

В кінці минулого століття, якщо хто пам´ятає, люди ще читали книжки. У книжкових крамницях завжди було тісно, ​​і багато хто міг всю ніч простояти у величезній черзі щоб, якщо пощастить, придбати підписку на книги улюбленого автора. Не дарма в ті роки населення нашої країни вважалося самим читаючим у світі. З огляду на книжковий «голод», наш читач був всеїдний і невибагливий, але кожен мав свого улюбленого письменника. Потаємної мрією книголюбів було на власні очі побачити свого кумира і, якщо пощастить, хоча б торкнутися його рукою. А його книга з автографом була вершиною мрій.

Моїм улюбленим письменником був Валентин Пікуль. Подобалися всі його історичні романи, але більше за інших ті, де він описував морські баталії - «Моозунд», « Океанський патруль», «Реквієм каравану ...,« Три віки Окини Сан,« Крейсера ». Подобалася його манера розповіді - флотський гумор, іронія і сарказм з якими він давав характеристики окремим історичним особистостям. Романи Пікуля були бібліографічною рідкістю, і купити їх було практично не можливо. Ця проблема вирішувалася мною в такий спосіб. Вони (ці романи) окремими «шматками» друкувалися в журналах «Нева», «Жовтень», «Молода гвардія». Я видирав ці шматки, тягнув в місцеву друкарню, де їх зшивали, робили тверду обкладинку - виходив добротний рукотворний том. Крім книг Валентина Пікуля, мені цікавий був і сам автор. У деяких анотаціях його романів скупо простежувалися окремі фрагменти його біографії. З них я дізнався, що Пікуль, будучи хлопчиськом. закінчував школу юнг на Соловках і брав участь у вітчизняній війні матросом на есмінці ... І була тоді, в «совкові» часи, газета міністерства оборони «Красная звезда». Газетка так собі, але офіцерів примушували її виписувати. І ось, як то, розкриваю недільний номер цієї газети, а там велика стаття про Пікуля - цілий «підвал». Автор статті нещадно критикував мого улюбленого письменника. І освіта у нього - всього 5 класів, і грубості він собі дозволяє, і зарозумілий і в чарку заглядати любить, і історичні факти або перебріхує, або трактує на свій розсуд. Стаття мене обурила - письменник, книги якого перекладені в 20 країнах світу і видаються мільйонними тиражами, піддається примітивному шельмуванню. Дзвоню в Москву своєму колишньому однокурснику, теж великому шанувальнику романів Пікуля.

- Привіт Юра! Що там за пасквіль на Пікуля в «Зірці»? Ти там, при головному штабі сидячи, в курсі справи звідки ноги ростуть?

- Привіт Жека! Точно не знаю. Чув тільки, що перевіряло міністерство оборони Ризьку військово-морську базу і Валентин Савович послав на хер якогось чи то генерала, чи то маршала.

- Ну я так і припускав. Молодець Валентин Савович! А при чому тут Рига?

- Так Пікуль зараз в Ризі живе.

- Ну, тепер зрозуміло, я не знав ... Гаразд, до зв´язку. - Минуло кілька місяців, в плинності повсякденних справ, я вже і призабув епізод зі статтею в газеті. Запам´яталося і чітко врізалося в пам´ять тільки одне - Пікуль живе в Ризі. Незабаром отримую зі столиці важкий пакет з якоюсь корабельної документацією. На кой вона мені - не ясно. Увечері телефонує мій начальник:

- Ми там тобі новий катер виділили. Документацію отримав?

- МММ ... Так, начебто отримав.

- Ну ось. Комплектуй екіпаж і отримуй. Тут за нього ціла бійка була. Хотіли в Москву або Ленінград. Але виділили тобі за перше місце, заслужив. - Апарат клацнув і відключився, я не встиг навіть подякувати адмірала. На наступний день, прямо з ранку, велів принести вищезгаданий пакет і зайнявся прочитанням документації. Читаю. Так, рятувально-пошуковий катер, водотоннажність - 105 тон, так, довжина ... ширина ... осадка так. Ленінградський суднобудівний завод, так, рік випуску 1957 ... Далі читати не став. Сказати, що засмутився - це нічого не сказати ... Сходив в кафе через дорогу, прийняв 150 гр. коньяку. Начебто полегшало. Трохи заспокоївшись, дзвоню адміралу.

- Дякую Павло Андрійович за новий катер, якому скоро тридцять стукне. Металобрухт нашим металургійним комбінатам не завадить ... - Трубка у відповідь довго мовчала, потім відповіла.

- Рано висновки робиш. Мабуть мені доведеться змусити тебе зжувати власну краватку. Вивчи документи, потім подзвониш. - Так, другий раз начальник вимагає прочитати документацію, на третій раз можна отримати догану. Щось тут не так ... Читаю папери, що перебувають в пакеті, починаю розуміти, що був неправий. Соромно. Справа в тому, що катер хоч і випуску 1957 року справді був новим. Після заводських ходових випробувань, катер був направлений в судноремонтний завод під Ригою, де поставлений на тривалу консервацію. Його підняли на стінку, густо змазали солідолом всередині і зовні. Герметизували всі внутрішні приміщення заповнивши їх інертним газом. Лаг, гірокомпас, радар і радіостанцію демонтували і зберігали на складі окремо. Завод вже отримав команду на рас консервацію ... А катер чудовий і на Азовському морі рівних йому не буде. Дійсно - два дизеля М50 (по 1200 к.с.), швидкість 26 вузлів, мореплавство - 6 балів .... Вранці дзвоню адміралу:

- Павло Андрійович, я вже почав жувати свою краватку. Вибачте негідника, був неправий ...

Оформляти папери для отримання катера потрібно було в штабі флоту. Штаб Балтійського флоту перебував в Калінінграді. Без бюрократичних гачків не обійшлося, і я застряг в місті на цілих три дні. Зате подивився місто. Все-таки відчувалося і відчувалося у всьому, що це Кенінсберг, а зовсім не Калінінград. У технічному управлінні штабу флоту випадково і до обопільної радості зустрів свого колишнього товариша по службі Гену Косоротова. Колись давно служили ми з ним на тихоокеанському в одній бригаді підводних човнів в Ракушці. Ракушка місце знамените про неї знають на всіх флотах, завдяки якомусь дотепникові, який дав сему населеному пункту наступну характеристику - «якщо у Землі є дупа, то це Ракушка». На мій погляд - не справедливо. Ну подумаєш немає телебачення, театрів, ресторанів, зате незаймана тайга, найчистіші пляжі, полювання, рибалка ... Гена тоді служив на посаді помічника флагманського механіка, я флагманським штурманом. Спочатку ми з Геною були просто товаришами по службі, але один випадок нас зблизив і зробив друзями. А справа була так. Один з наших підводних човнів закінчувала середній ремонт в Дальзаводі, і мене з Геною відправили до Владивостока проконтролювати якість ремонту на ходових випробуваннях. Вихід був призначений на суботу-неділю. Начебто не типово для заводу виходити в море на вихідні, але, мабуть, підганяли терміни, і заводчани побоювалися, як би не залишитися без премії. Коли вже віддали швартови і дали хід, виявили течу в сальниках правої лінії валу і з´явився стукіт при роботі головного осушувального насоса. В результаті вихід скасували до усунення поламок.

І ось ми з Геною, два каплея, зрадівши звалившимся на голову несподіваним вихідним, поспішаємо в місто скуштувати від цивілізації. У кінотеатрі «Океан» ми подивилися якийсь модний двосерійний дерьмовий фільм і вирушили до ресторану обідати. Ресторани Владивостока групувалися в центрі і носили зовсім інші назви ніж сьогодні. Причому кожен ресторан мав своїх постійних клієнтів. Так Версаль воліли відряджені з Москви, найдорожчий «Золотий Ріг» окупували рибалки, місцева інтелігенція вважала за краще «Арагві» або «Горизонт», ну а морські офіцери - виключно «Дзеркальний» Пообідавши в «дзеркальному», ми з Геною, в стані легкого сп´яніння , виходимо прогулятися по місту. Зайшли в якийсь хирлявий садок і спостерігаємо картину. На лавочці сидить дівчина, зовсім молоденька - років 17-18, дуже славненька. Судячи з одягу, не з місцевих міських модниць. Напевно, приїхала надходити в якийсь із тутешніх вузів. Поруч з нею плюхаються на лавку троє добряче випивших хлопців. За віком видно, що вже після армії, у двох під розстебнутим коміром сорочки - тільняшки з блакитними смужками. Такі тільняшки видавали в ПДВ, у моряків, як відомо, смужки темно сині. Дівчина поривається піти - хлопці її утримують ...

- Відпустіть мене будь ласка, відпустіть Христа ради, - просить дівчина зі сльозами в голосі. Хлопці сміються і жартують, утримуючи дівчину за талію. Довелося втрутитися.

- Хлопці, відпустіть дівчину. Бачите, ви її вже до сліз довели.

- Ой ой ой! Хто це прийшов заступатися ?! - за знущалися хлопці.

- А, це наші ХЕРОЇ підводники - продовжили вони, побачивши на наших кітелях знаки підводного човна. Двоє залишилися сидіти, утримуючи дівчину між собою, а третій, самий здоровий, похитуючись на нетвердих ногах, підійшов до нас.

- Пацани, а ви знаєте хто такі підводники? - задає іншим риторичне питання здоровань. - Так я вам розповім. Підводники це ті, хто їздют на підводах. Ха, ха, ха. Ось ми повітряна десантура - орли. Ми літаємо, а ось піскарі та інша підводна дрібна рибка, яка повзає біля дна, нам не указ. Для нас вони - фак! - і хлопець сунув мені чи не під ніс середній палець. І до чого ж морда була противна у хлопця - жирна, нахабна з маленькими свинячі оченятами ... Ну, правий хук у мене завжди був поставлений не погано, в результаті «десантура» полетів в глибокий нокдаун. Але два інших чинили відчайдушний опір. Ми з Геною правда впоралися, хоча без втрат не обійшлося. У Гени подряпина на щоці і дві відірвані ґудзики, у мене на кітелі наполовину відірваний рукав. «Орлів» ми успішно упакували в, досить до речі, під´їхавший міліцейський газик.

- Де це ти так «махатися» насобачився? - обтрушуючи забруднений рукав запитав Гена.

- Так я до училища боксом займався і в училище продовжив. Дійшов до першого розряду. У мене непогано виходило, тренери пророкували чемпіонство.

- Ну і що, в чемпіони не вийшов?

- Та ти знаєш Гена, у нас в училище спортсменів в чорному тілі тримали. До першого розряду допускали, а далі ні-ні. Наші флотоводці резонно вважали, що краще мати на кораблі двох п´яниць ніж одного спортсмена. П´яниця проспиться і весь похід буде стояти вахту і правити службу, а спортсмен весь час то на зборах, то на змаганнях. Тижнями, а то й місяцями немає його на кораблі, а його обов´язки змушені тягнути інші.

Дівиця, через яку весь сир-бор, так і залишалася сидіти на лавочці, дивлячись на нас широко розплющеними, чи то від жаху, чи то від радості очима. Ми познайомилися. У дівчини виявилося чудове українське ім´я - Оксана. Вона дійсно приїхала з глибинки поступати в університет. Школу закінчила в цьому році, причому зі срібною медаллю. Оксана розкрила сумочку, дістала голки і нитки, і, через 15 хвилин мій рукав і гудзики Геннадія були майстерно пришиті. В якості винагороди за таке вміле і відмінно виконане шиття довелося запросити дівчину в кафе. Там - шампанське, кава, тістечка ... Ох не потрібно було нам з Геною пити шампанське після горілки ...

Вийшовши з кафе, ми хотіли відвести Оксану до її гуртожитку, але в її погляді читалося таке захоплення і собача відданість, що розлучитися з нею не було ніякої можливості. Разом вирушили гуляти по набережній. Біля причалу, напроти штаба флоту стояв великий протичовновий корабель, і ми з Геною розповіли Оксані що на ньому для чого і що чим стріляє. Тому як раніше бачила вона військові кораблі тільки в кіно. Потім було завдано візит в краєзнавчий музей, він знаходився на цій же площі. В одному із залів музею нашу увагу привернули експонати, біля яких зібралася група сперечаючихся між собою відвідувачів. Це була панорама, вона представляла собою стилізоване стійбище приморських аборигенів тазів. На задньому плані зображена тайга і річечка. Попереду кілька фанз-куренів. Біля найближчого куреня стилізоване багаття, над ним казанок. Поруч на колоді дві фігури сидячих біля вогнища аборигенів - чоловіки і жінки. Біля ніг жінки лежала собака. Все зроблено чудово, повна ілюзія натуральності. Панорама мала розміщення метра на півтора нижче основного залу, тому загальна картина виглядала як би зверху. Біля неї стояла група з кількох людей, і якийсь чоловік пащікував, що тази мали зріст метр з кепкою, і фігури, які ми спостерігаємо витримані в історичних розмірах.

- Та нормальний зріст у цих фігур, просто ракурс огляду незвичайний - зверху вниз, та ще сидять вони, тому здаються маленькими - втрутився я в суперечку. Чоловік не погоджувався, і група його підтримувала. Ми посперечалися. Ну і як тут їм доведеш, що вони не праві? Але вихід я знайшов. (Ох, даремно ми пили шампанське після горілки). Я взяв Оксану «попід пахви» і акуратно опустив її вниз прямо в «стійбище», запропонувавши скласти компанію тазам. Коли вона присіла на колоду поруч з аборигенами всі переконалися, що фігури звичайного розміру. Після того як ми з Геною висмикнули Оксану наверх, група зааплодувала, немов їм показали цирковий номер. Нам ще пощастило, що ніхто зі співробітників музею всього цього не бачив і обійшлося без скандалу. Потім наша трійця попрямувала в наступний музей, він розташовувався теж поряд і тільки днями відкрився. Це був підводний човен «С-56» переобладнаний для відвідувань публіки і огляду. У човен запускали групами по 8 чоловік і кожну супроводжував екскурсовод, який відповідав на питання і давав пояснення. Гідом нашій групі дістався молодий чоловік років так двадцяти двох, який про підводний човен мав дуже туманне уявлення. Довелося нам з Геною частенько йому допомагати. У центральному посту був піднятий перископ і всім хотілося в нього подивитися. Відвідувачі, вдивляючись в окуляр і взявшись за рукоятки по черзі крутили перископ

- Так нічого ж не видно, - обурилася Оксана.

- Щось вийшло з ладу, але заявку на ремонт ми вже подали, - безапеляційно заявив наш молодий гід. Довелося втрутитися і в цю ситуацію. В окулярі були опущені світлофільтри, вони зазвичай використовуються, коли штурман бере пеленг на сонце. Коли я прибрав світлофільтри, все змогли оглянути околиці Владивостока при десятикратному збільшенні. Потім публіка покрутила штурвали вертикального і горизонтальних рулів, обмацала інші залізяки ... У другому відсіку Оксана в каюті командира підводного човна, для повноти від чуттів, навіть полежала на його ліжку. У першому торпедному відсіку Гена відкрив задню кришку торпедного апарату і пояснив, як по цій «трубі» виходять назовні підводники в разі аварії. Потім ми з ним засовували Оксану в торпедний апарат, такою було її бажання. Благо вона була в брючному костюмі і добре, що Гена не закрив кришку ... Коли вийшли назовні, вже вечоріло і сонце схилялося за найближчу сопку. Сопка ця знаходилася в центрі міста і мала смішну назву - гора Бурячок.

- Ой, хлопчики, я вам так вдячна! Такий незабутній день! - щебетала Оксана. Ми з Геною перезирнулися. Хоч нам було ще далеко до тридцяти, але хлопчиками нас вже давно ніхто не називав. Ми провели Оксану до гуртожитку і стали прощатися.

- Ой, хлопчики, так не хочеться розлучатися. Я прямо закохалася, правда, не знаю в кого більше .

- Ось до завтра постарайся вирахувати в кого більше, - жартували ми з Геною. На наступний день відбувся вихід в море і пробовталися ми там три доби. Потім пересіли на сторожовик, який ішов на затоку Володимира і на ньому повернулися до своїх пенатів. Більше ми з Геною Оксану ніколи не бачили, але цей випадок нас зблизив і ми стали дружити. А, надалі, з легкої руки дружини Геннадія Ольги навіть сім´ями.

І ось тепер, через 8 років, наша зустріч в Калінінграді стала для мене приємною несподіванкою. Ми вже обидва були капітанами першого рангу. Гена відпустив собі невелике черевце, я вуса і бороду плюс невелику лисину. Після взаємних обіймів, він перепрошуючи вимовив:

- Ти, брат, вибач мені на «совещук» до адмірала. А ввечері чекаю тебе вдома і Ольга дуже зрадіє. Годині о 19 підгрібай. - Геннадій сунув мені візитку з адресою і кинувся по коридору в напрямку, куди вже йшли групами старші офіцери. Ввечері я відвідав кілька центральних гастрономів і був надзвичайно здивований і трохи засмучений, зважаючи на мізерний вибір спиртного. На полицях два - три види дешевих вин, пересічний тризірковий грузинський коньяк і все. Довелося брати, що є. Коньяк, квіти для Ольги, коробку цукерок для дочки і вперед. О 19.00, зі штурманської точністю, я натиснув дзвінок Гешіной квартири. Там уже чекали. Ольга майже не змінилася, хіба що трохи погладшала. Це я відчув, коли вона повисла у мене на шиї. Дочка Олена перетворилася у дорослу дівчину, вона подякувала за цукерки, сказала, що від цукерок можна втратити фігуру і помчала на якусь свою студентську тусовку. У кімнаті на накритому столі я побачив знайому пляшку коньяку, посміхнувся і поставив поряд таку ж свою. - Ну, що поробиш, ми не винні. Доведеться пити коньяк під салат, шашлик і піцу. А потім його ж під торт і тістечка. - виправдовувався Гена.

- Але моряки про це не сумують! - заспокоював я його. А вечір тривав і під коньяк, і під каву з тістечками. Я дізнався багато цінної інформації, виявляється в Ризі живуть і служать багато наших ракушанців. Колишній командир «К-222» капітан 1 рангу Жнакін тепер командир дивізіону, куди я їду за катером. Там же в Ризі колишній зам. комбрига капітан 1 рангу Галайда - вже контр-адмірал. Колишній інструктор політвідділу Топорков, замполіт Уланов і інші. Згадали епіграми, якими нагороджували деяких наших спільних знайомих.. Звучали вони так:

- Ходять троє, «ищут дела», хлопці в формі моряков, «чудаки политотдела» - Топорков, Носков, Дробков.

- Ви бачили Уланова, Уланова не п´яного? Не п´яного Уланова? Ну, та якщо не п´яного, то тільки не Уланова.

- По бригаді як «иногда» бродить п´яний Галайда. По бригаді «иногда» ходить тверезий Галайда. Дані епіграми автора не мали і представляли собою колективну творчість населення Ракушки. Я згадав, що і Ольга брала участь в подібній творчості.

- Ну ка Оля, видай епіграм ку на нас з Геною, Тряхни старовиною, - запропонував я господині. - Та легко. Ось будь ласка:

- два капраза за столом випили по триста, пить стаканами коньяк – ну це просто свинство.

- Ну, по-перше, зі стаканів ми не пили. А по-друге в наявності плагіат, була така пісенька:

- три танкіста випили по триста, а четвертий випив вісімсот. Під кінець вечері я згадав, що недавно дізнався про те, що мій улюблений письменник Пікуль теж живе в Ризі. Хотілося б познайомитися, але навряд чи це реально.

- Немає нічого простішого, - без апеляційно заявила Ольга. - його дружина Антоніна наша колишня ракушанка. Була одружена з старпомом з човна прожила в Ракушці 7 років. Потім чоловіка перевели в Ригу, там він запив, і вони розлучилися. Потім вона вийшла заміж за Пікуля. Працює Антоніна директором бібліотеки в будинку офіцерів. Підкатись до неї, від мене привіт, від ракушанцев теж. Пам´ятаємо, любимо, те та се. А далі по обстановці зорієнтуєшся.

- Щось я її не пам´ятаю.

- Нічого дивного, ти приїхав в Ракушку восени, а вона з чоловіком поїхала в тому ж році навесні. Але навряд чи вона пам´ятає всіх лейтенантів, тому сміливо заливай, що добре її пам´ятаєш. Можеш навіть приплести, що був її таємним поклонником. Вона це любить.

- Але це ж чистісінька авантюра! Хоча ... Як казав Наполеон: - «...удавшуюся авантюру часто называют гениальным замыслом и наоборот, провалившийся гениальный замысел – гнусной авантюрой.»

* * *

Наступного дня, о 10 ранку, я вже виходив на перон ризького вокзалу. Відкинувши всі справи, прийняв душ в готельному номері, змінив сорочку і поспішив на пошуки будинку офіцерів. Пошуки тривали недовго і завершилися цілком успішно. Шукане виявилося великим будинком дореволюційної споруди (1867р), виконане в стилі неокласицизму. Колись тут розташовувалося ризькі латишські збори, а з 1940 року - будинок офіцерів прибалтійського військового округу. У будівлі знаходиться 7 залів. Кіноконцертний або великий, потім - білий, золотий, ліго, клубний, камінний і салонний. Окреме крило будівлі займає бібліотека. Все це я вичитав на стенді, що висить в фойє. Заходжу в бібліотеку, дівчина, яка перебуває в абонементі, допомогла відшукати двері в кабінет директора. Постукав. Увійшов. За письмовим столом сидить жінка, приємної зовнішності, щось пише. Я привітався, вона відповіла, не піднімаючи очей. Потім, відклавши в сторону ручку, вимовила:

- Слухаю Вас товаришу капітан 1 рангу. - У тембрі голосу і в погляді особливої​​теплоти в свою адресу я не відчув, скоріше навпаки, бажання скоріше позбутися несподіваного відвідувача. Я почав лепетати свій заздалегідь приготовлений текст.

- Антоніна Іллівна Ви звичайно мене не пам´ятаєте. Ви у нас були прима - перша красуня в селищі, а я один з лейтенантів, нас було багато ... Я, Баль Євген Миколайович привіз Вам привіт від ракушанцыв ... - тут я простягнув жінці букет троянд, який до цього тримав для більшого ефекту за спиною.

- Дякую! Ой, ну що ж Ви відразу не сказали, що з Ракушки! З цього треба було починати. Я дуже рада. Ракушку згадую часто ... - Дивно як ця жінка з сухою, я б сказав чиновницько-канцелярської дами перетворилася на милу, домашню, приємну в усіх відношеннях співрозмовницю.

- Вам привіт від Ольги Косоротова і Лялі Волгіної.

- Ой, правда! Це були мої найкращі подруги. Як вони, де?

- Ляля живе у Владивостоці, чоловік вже контр-адмірал, начальник відділу кадрів флоту. Ольга в Калінінграді, чоловік капітан 1 рангу, служить в технічному управлінні флоту. Ось її телефон, можете дзвонити при нагоді ... Антоніна Іллівна веліла дівчатам закип´ятити чайник і викотила з підсобки чайний столик на колесах з чашками і великим підносом з горою шоколадних цукерок і пляшкою ризького бальзаму. Поки я пив чай, господиня розповіла про те, що їх бібліотека найбільша в Латвії, що в фондах дивом збереглися всі колекції до революційних і іноземних книг і що Валентин Савович бувало цілодобово пропадає в цих фондах.

- Вибачте, Ви вже кілька разів згадали Валентина Савича. Хто це?

- Ну, як же, Ви не знаєте?! Валентин Савич Пікуль - мій чоловік.

- Як! Невже! Ось так новина! Як я радий за Вас, це ж мій найулюбленіший письменник. От не знав! - і я, як поганий актор, продовжував грати свою роль. Ми продовжували чаювання, я по пам´яті цитував шматки з книг Пікуля чим надзвичайно, але приємно дивував свою співрозмовницю.

- Антоніна Іллівна, а що це за пасквіль був в «Красной звезде» місяці два тому, Подейкували, що Пікуль «послав» якогось маршала ...

- Ну, що Ви! Валентин Савович культурна людина. Все було не так. Просто з комісією Міноборони в Ригу приїжджав генерал армії Епішев. Ну Ви знаєте - начальник ГЛАВПУРі РА і ВМФ, член ЦК КПРС і т.п. І дає цей Епішев завдання своєму ад´ютантові-полковнику. Привези, мовляв, мені Пікуля. Хочу на нього подивитися. Полковник дурнуватий виявився, так дослівно і передав. Хоче, мовляв, Епішев на Вас подивитися, поговорити ... «Він мені не цікавий!» - після паузи заявив Валентин Савич і зачинив перед носом полковника двері. Ось після цього і з´явилися ці статті в «Червоній зірці» і «Правді».

- Антоніна Іллівна може посприяєте якимось чином. Не знаю, може в гості запросите або ще як ... Дуже вже хотілося б, якщо не познайомитися, то хоч в живу побачити свого кумира - Валентина Савича.

- Ні, це навряд чи вийде. У Валентина Савича своєрідний режим роботи - вночі пише, вдень спить. І спосіб життя усамітнений, нікого не приймає, нікуди не ходить ... - Сказати, що така відповідь мене засмутив - це нічого не сказати. Вона мене вбила! Пропали всі мої надії і плани, та й чим я власне можу бути цікавий такій людині ... Від прикрості, на напівавтоматі, налив повну чашку ризького бальзаму і залпом випив. У Антоніни Іллівни очі округлилися, але промовчала ... Залишилося - встати і піти, ніби не ввічливо. Намагаюся продовжити «світську» бесіду.

- Цікаво, над чим зараз працює Валентин Савович? Можливо і Ви якось допомагаєте йому, берете участь в творчому процесі ?..

- Звичайно, я замовляю в різних бібліотечних фондах, (в тому числі іноземних) історичну літературу. Роблю виписки, перекази. Вранці Валентин Савович зачитує мені те, що написав за ніч. Зараз він закінчує новий історичний роман про наполеонівські війни. Роман буде називатися «Кожному своє» або «Під шелест прапорів» - ще не вирішили. Головний герой роману - генерал Моро, який був не менше, а може і більше талановитий полководець ніж Наполеон ... - Ось, подумалося, саме провидіння приходить мені на допомогу. Попереду замаячив варіант знайомства з Пікулем. Відсоток успіху незначний, але це краще, ніж нічого. І я почав діяти, активно розпитуючи про вузлові моменти змісту майбутнього роману. Причому коментував окремі епізоди, намагаючись показати глибокі знання історичного матеріалу. Здається, мені це вдалося.

- Євген, а звідки такий інтерес і настільки глибокі пізнання деталей кампанії 1812 року?

- Бачите, один з моїх далеких предків мав безпосередній стосунок до наполеонівських війн.

- Он як! Дуже цікаво. Розповідайте.

- Існує версія виникнення нашого прізвища на Україні. Мені її розповідав дід, а йому, свого часу, його прадід. Згідно з версією, в одній з дивізій маршала Нея служив полковник Баль. Генерал що очолював дивізію (можливо, це був Луї Фреан) при відступі з Москви, не пішов по розбитій і спаленій смоленській дорозі, а звернув на південь через Україну. Завдяки чому і вивів дивізію з мінімальними втратами. Дрібні сутички з місцевим ополченням і козаками все ж відбувалися. Партизани нападали на нечисленні загони французів, яких посилали в села за харчами і фуражем для коней. В одній з таких сутичок полковник Баль був важко поранений. Порахувавши, що полковник убитий, загін, насилу вирвавшись з оточення, відступив. Місцеві селяни, згодом натрапивши на пораненого полковника, притягли його до свого поміщика, який до того ж мав медичну освіту. Полковника вдалося поставити на ноги. Дворяни, в ті часи, на французьскій розмовляли краще, ніж російською. Так, що в спілкуванні ніяких труднощів не виникало. У поміщика красуня - дочка шістнадцяти років, допомагала батькові доглядати за пораненим офіцером. Не дивно, що молоді люди (полковнику не було і тридцяти) полюбили один одного. Баль розповідав дівчині як відвозе її в свій будинок в Парижі і малював картини їх майбутнього щасливого життя. Але вийшло не так як мріялося. До моменту одужання полковника Наполеон був розбитий і в Парижі була відновлена ​​королівська влада. Луї Філіп опублікував список державних злочинців, які підлягають суду і арешту. Якимось чином в списках фігурував і полковник Баль. За те що, свого часу, брав участь в арештах осіб королівської родини. Зрозуміло, що повертатися до Франції, де його могла чекати гільйотина, резону не було. Полковник одружився на дочці поміщика і залишився в Україні. Звідси і пішли на Полтавщині Балі .... - Закінчивши свою розповідь, я подякував господині за чай і приємне спілкування і покинув бібліотеку. Потай я сподівався, що Антоніна Іллівна розповість Пікулю мою історію і вона його зацікавить. А там, чим чорт не жартує, можливий і особистий контакт ...

Через два тижні я знову приїхав до Риги. Потрібно було приймати катер після рас консервації і ремонту. Зрозуміло, що в шістнадцять годин я вже стукав у кабінет директора бібліотеки. - Ой, це Ви Євген! Шкода, що Ви тоді так швидко поїхали. Валентин Савович дуже зацікавився вашою історією. Мабуть, я зможу організувати Вам аудієнцію ... - Буду радий. Вірніше, просто щасливий. - Антоніна Іллівна вийшла з кабінету. Думаю, пішла дзвонити Пікуль. Телефон у неї на столі, але, мабуть, при мені розмовляти не хотіла. Через кілька хвилин вона повернулася. - Ну, що давайте сьогодні і відвідаємо Валентина Савича. Я закінчую роботу в 18, Вас влаштує? - Так, мене влаштує будь-який час дня і ночі! - У 18-00 я вже під´їхав на таксі до будинку офіцерів. У портфелі пляшка коньяку. Знову такий же ординарний як в Калінінграді, зате букет троянд для дами був чудовий. Скоро Антоніна Іллівна вийшла з будівлі. Я зустрів, вручив букет і посадив на заднє сидіння в таксі. Сам сів попереду. - Вулиця Весетас 8, - повідомила водієві адресу Антоніна Іллівна. Будинок - звичайна «хрущовка», ліфта немає. Ми піднялися чи на другий чи на третій поверх не пам´ятаю. Антоніна Іллівна чомусь подзвонила, хоча, напевно ключі від квартири у неї були. Двері відчинив сам господар. Був він у сорочці, довгому халаті невизначеного кольору, під яким вгадувалися фланелеві штани. Ми переступили поріг, стали знайомитися. Мій кумир виявився худорлявим чоловіком середнього зросту. Коротка стрижка бобриком, обличча смагляве, рукостискання міцне. Ми пройшли по коридору в одну з кімнат. Посеред невеликого по метражу приміщення стояв стіл і кілька стільців. У кутку тумбочка на ній старовинна стара друкарська машинка, здається німецька. Більше в кімнаті ніяких меблів. Стіни кімнати суцільно заставлені стелажами з книгами. Причому стояли вони настільки щільно від стелі до підлоги, що не залишали жодного вільного просвіту. Навіть простір над вікнами і над дверима був заповнений полками з книгами. Книги, в основному старовинні здоровенні фоліанти з золотим тисненням на корінцях, французькою, англійською та німецькою мовами. Були і російською, але мало ...

- Ось, порився в своїй генеалогічної картотеці, знайшов кілька історичних персонажів наполеонівських часів. Подивіться, можливо хтось з них мав відношення до історії Вашого прізвища. - Валентин Савович простягнув мені сім карток заповнених даними на персон з прізвищем Баль. Я покрутив ці картки в руках. Троє з персон були німцями, один австрієць, один швед ... Жодного француза. Довелося повернути картки і визнати, що вони мені ні про що не говорять. До кімнати увійшла Антоніна Іллівна.

- Може випьєте чаю? - запитала вона, звертаючись до мене.

- Який ще чай! - гаркнув Пікуль і дружина квапливо і мовчки вийшла з кімнати. Стало ясно, що господар втрачає до мене інтерес і, що моє спілкування з письменником може на цьому закінчитися практично не розпочавшись. Савича потрібно було чимось зачепити. Я поцікавився як йдуть справи з романом про наполеонівські війни.

- Так, майже закінчив, - відповів Пікуль і простягнув мені стопку надрукованих на машинці аркушів. - Ось одна з останніх глав. - Я перегорнув кілька сторінок і знайшов зачіпку щоб заперечити.

- Не зовсім згоден з висновком про московський поход. Імператор N і в кошмарному сні не міг припустити, що противник власноруч спалить власну столицю. Адже, коли французи увійшли до Москви, російські владноможці випустили з в´язниць десятки тисяч кримінальних елементів з напуттям - «грабуйте і паліть все підряд». Москва запалала одночасно з усіх боків. Місто згоріло вщент, сам імператор ледь не загинув під час пожежі. Крім того, пожежа знищила всі обози французької армії. Згорів провіант, амуніція, фураж для коней і самі коні, боєприпаси, зимове обмундирування, та інше. А потім рано вдарили морози і це завершило справу ...

- Ці факти мені відомі, але в підсумку кампанія програна. Взагалі розповідаэться в романі про інше, я лише побічно згадав про цей похід. - пожвавішавши, як би виправдовувався Пікуль. Потім я привів ряд барвистих прикладів на великих навчаннях Тихоокеанського флоту провівши аналогію з описуваних в романах Пікуля ситуаціях.

- Як бачите, Валентин Савович, фанаберія і безграмотність деяких наших воєначальників залишилася та ж, що і до революції. Додалося тільки хамство і лихослів´я. - закінчив я свій спіч.

- Антоніна, ти там якийсь чай пропонувала! - гукнув дружину Пікуль. Я зрадів, що «крига скресла», мої розповіді зацікавили метра і мене ще не виставляють. Антоніна Іллівна вкотила в кімнату чайний столик на колесах і вийшла. На столику стояв китайський чайник, чашки, ризький бальзам, шоколадні цукерки, тістечка. Ми продовжили розмову не відволікаючись на чаювання. Через якийсь час, увійшла господиня, помітила, що чай не чіпали і він можливо вже охолов, запитала:

- Щось чай ви зовсім не пили. Може бути коньяку?

- Який ще коньяк !? - знову гаркнув метр, - І господиня мовчки вийшла з кімнати, викотивши столик з остиглим чаєм. Надалі мені все ж вдалося внести деяке пожвавлення в нашу бесіду, яка іноді переходила в спір. За рахунок того, що Валентин Савович встиг забути деякі епізоди свого роману «Крейсера», а я їх добре пам´ятав, спір виграв. Потім мене провели по квартирі, вона складалася з чотирьох кімнат. Кімнати маленькі, кожна не більше 10 - 12 метрів. У всіх кімнатах, як і в тій де ми сиділи, стіни суцільно заставлені книгами.

- Це ж тисячі книг і більшість раритетних, яким чином Вам вдалося зібрати таке багатство ?! - задав я господареві досить нетактовне питання.

- В Прибалтиці, у місцевих дворян були непогані бібліотеки. Після війни, багато з мешканців емігрували в Європу. Деякі збігли ще з німцями. У порожні будинки вселяли наших робітничо-селянських радянських людей. Причому в кожен будинок по 2 - 3 сім´ї. Книги - більшість на іноземних мовах займали в кімнатах багато місця і мешканцям були не потрібні. Їх, як правило, відправляли на горище або, як це не сумно, використовували для розпалювання печей. Був голод. За хліб, іноді за гроші, мені дозволяли ритися на горищах і забирати цікаві для мене книги. Так створилася основна і велика частина бібліотеки ...

- Але більшість книг англійською, французькою та німецькою мовами. Як Ви з цим справляєтеся?

- Довелося освоїти ці мови, на це у мене пішло майже 5 років. На кожну мову - півтора року.

- Чудеса, Валентин Савович та й годі, ви феномен! Я, наприклад, вчив англійську в школі, в училищі, в академії. Всього близько 15 років, але так толком її і не освоїв.

- Тут винна, швидше за все, прийнята в СРСР методика викладання. Зберіть, наприклад, групу вчителів англійської мови та звелить спілкуватися виключно англійською. Але ж не зможуть! Що ж можна вимагати від людей, яких вони навчають ... - він відшукав у нагрудній кишені льодяник, зняв обгортку і поклав до рота. - Антоніна, ти там, щось про коньяк казала.

- Зараз, зараз. - Сказав я і, збігав в передпокій, де залишив свій портфель, дістав свій коньяк і урочисто поставив на стіл. Антоніна Іллівна вже вкочувала в кімнату столик з гарячою кавою, шоколадом і пляшкою французького «Камю» десятирічної витримки. Я, зі своїм грузинським тризіркових, готовий був провалитися крізь підлогу ... Ми випили з Антоніною Іллівною по маленькій чарці. Пікуль, пославшись на свій застарілий цироз, навіть не пригубив ...

Після цього візиту, мені пощастило ще два рази відвідати метра. При останньому відвідуванні звернувся до нього з пропозицією:

- Ми на днях поженемо катер до Маріуполя. Чи не бажаєте прокотитися по маршруту Рига - Ленінград - Рибінськ - Саратов - Волгоград - Ростов на Дону - Маріуполь? 28 вузлів, з вітерцем, як в молодості на есмінцях?! Командирська каюта у Вашому розпорядженні. Харчування «ресторанне» наш кок раніше в ресторані працював.

- Так, Валентин Савович, пропозиція хороше. Встряхнешься, згадаєш молодість ... - підтримала мене Антоніна Іллівна.

- Добре було б, але нічого з цього не вийде, - скрушно похитав головою Пікуль. - Занадто часто у мене напади. Тут швидка через 5 хвилин, якщо треба в клініку. А там прихопить де не будь посеред Волги і все. Вам додасться проблем доставляти труп.

Ось я і похвалився знайомством зі своїм кумиром. Як результат, маю трофеї - чотири романи з його автографами на мою адресу. Але головний трофей - ксерокопія машинописних аркушів його роману «Кожному своє». Листи я зброшуровав в місцевій друкарні, там же зробили тверду обкладинку. Цінність цього трофея в тому, що це повний авторський текст. Адже в книзі, яка вийшла у видавництві, цензура прибрала близько 20% початкового матеріалу ...

13 липня виповнюється 90 років від дня народження Валентина Пікуля. Давайте в цей день піднімемо келихи за цього чудового письменника. Моряки - обов´язково!

читати