Завантажити

Як завжди, о шостій ранку я ходив купатися на море. На пляжі, з огляду на ранній час, людей ще мало і вода, ще не замутнена тисячами ніг місцевих купальщиків, буває ще чистою, а ранкове прохолодне повітря бадьорить і підвищує настрій. Повертаючись в рідні пенати по Приморському бульвару, мені частенько зустрічався незнайомий чоловік, який своїм зовнішнім виглядом, кожен раз, викликав у мене неабияку цікавість. Він явно нагадував персонажі піратських романів Стівенсона. Худорляве, до чорноти засмагле обличчя, обрамляла невелика шкіперська борідка з сивиною, гачкуватий гострий ніс і незмінна солом´яний капелюх. Причому капелюх був не з тих, що продаються в кіосках на узбережжі. Ні, це була справжня південно-американський капелюх і хоч років йому, як і його господареві, було не мало, поля були вже пошарпані, і тулія частково втратила форму, але все одно вона здавалася ошатною і надавала чоловікові вид такого собі відчайдуха. В черговий раз, зустрівши вищеназваного незнайомця, я посміхнувся і кивнув йому. Він, у відповідь, теж посміхнувся і торкнувся пальцями краю капелюха. Надалі, при зустрічах, ми вітали жестами один одного, залишаючись при цьому незнайомими людьми. Ніде правди діти, хотілося познайомитися з ним ближче, але випадок не представлявся. Не підійдеш же до незнайомого чоловіка зі словами «давайте познайомимося». З такою пропозицією я ще міг би звернутися до жінки, та й то в роки минулої молодості. Проте випадок незабаром представився. Проходив якось мимо кафе, якими влітку засіяно все узбережжя. Такі собі шатрові намети зі столиками на вулиці. І тут побачив свого незнайомця, який сідав за крайній столик з двома кружками пива. Взагалі то пиво я не люблю і п´ю його вкрай рідко, але тут був якраз той потрібний випадок… Я теж взяв пиво і, підійшовши до столика, звернувся до чоловіка:

- Чи не заперечуєте, якщо я за вашим столиком кину якір.- Про якір вставив спеціально, розраховуючи на те, що якщо чоловік моряк, то відчує в мені колегу по професії. Він мовчки підсунув поруч стілець, жестом запрошуючи мене сідати. Якийсь час ми обидва мовчали, сьорбаючи пиво, зрідка посміхалися один одному.

- Сергій Миколайович, военмор у відставці - представився я, першим порушивши тривале мовчання.

- Леонід Петрович, капітан далекого плавання, нині пенсіонер, - відгукнувся мій візаві. Потім дістав з сумки два здоровенних сушених бичка і один простягнув мені. - Ось спробуйте азовських сомиків до пива в самий раз.

- Які ще азовські сомики ?! - здивувався я. - Це ж звичайні наші бички, правда, дуже великі.

- Ну так, бички, - посміхнувся Петрович. - Так це не я придумав, так їх називають в ресторані «Сьоме небо». ну, це ціла історія. Якщо хочете, розповім?

Московський ресторан «Сьоме небо» я знав і навіть відвідав його один раз. Він розташований на верхньому поверсі Останкінської телевежі і вважався одним з найдорожчих в нашому совку. Природно мені було цікаво послухати Петровича і його історію. Отримавши в моїй особі вдячного слухача, він допив пиво, пересунув свій стілець в тінь від найближчого дерева, так як сонце вже почало припікати, і продовжив:

- Події, про які піде мова, сталися в середині «лихих дев´яностих». Я вже був на пенсії і «підробляв» майстром на малому судноремонтному. У ті роки в Маріуполі працювали два судноремонтні заводи. У великому ремонтували великі судна, а малий займався дрібними буксирами і рибальськими сейнерами. У місті, як і в цілому по країн, панували розруха і беззаконня. Транспорт стояв, зважаючи на відсутність бензину, підприємства залишалися без роботи і багато закривалося. Наш завод теж стояв без замовлень і співробітники вже три місяці не отримували заробітної плати. Тут приїжджають з Москви три «братки» в малинових піджаках із золотими ланцюгами на шиї. Мабуть з тих, хто, насшібав бабки, плавно еволюціоніровая з бандюків в бізнесмени. Звали їх «Леха» (Олексій Петрович), «Кирюха» (Кирило Семенович) і «Вован» (Володимир Костянтинович). Старшим був Вован. Москвичі купили в Єйську списаний рибальський ПТС і пригнали на завод для ремонту і переобладнання. Вован, зайшовши до директора заводу в кабінет, поставив йому на стіл валізу набиту м´ятими доларами і пояснив завдання: за місяць переробити рибальський ПТС в комфортабельний плаваючий бордель. На заводі закипіла робота. Щоб вкластися в графік, працювали в дві зміни, а іноді навіть вночі. На рибаку поміняли всю підводну частину, вирізали і викинули всі нутрощі корпусу. У машинному відділенні замість старенького «6Ч» встановили новий дизель «3Д12», що збільшувало повний хід з звичайних дев´яти до чотирнадцяти вузлів. Всередині на звільнених площах вбудували чотири двомісні каюти, ванну кімнату, два туалети з біде. У сусідньому відсіку обідній стіл на 16 персон, далі танцзал площею в 30 квадратних метрів з баром і диванами. Нагорі металеву палубу зашили планками з дуба ну і т.д. Вийшла непогана посудина для прогулянок і відпочинку. Звичайно ніякого порівняння з іноземними яхтами мільйонерів. Їх яхта це як би чистокровний арабський скакун під черкеським сідлом. А тепер уявіть, що черкеське сідло поставили на корову ...

Тепер братанам залишалося оформити на яхту документи річкового регістра і перегнати її в Москву на московське водосховище. Капітан, якого найняв Вован, був з рибалок, навести порядок в документах і пройти реєстрацію не зміг. Крім того, регістр зажадав від нього наявності, крім морського, ще й річкового диплома судноводія, а також диплома судномеханіка. Капітана звільнили і справа зупинилася. Через тиждень, хтось порадив братанам звернутися до мене, з пропозицією навести лад з документацією і очолити перехід. Така пропозиція мені зразу ж надійшла. У мене були на це літо інші плани і я відмовлявся, але Вован запропонував мені таку суму, що відмовитися не було ніякої можливості. Дітище маріупольського судоремонтного заводу братки назвали «Сонечко», можливо тому, що ця назва нагадувало їм їх малу батьківщину – «Солнцево». За тиждень я закінчив всі формальності, залишалося найняти екіпаж, заповнити суднову роль і можна починати рух. Так як маршрут для мене був не знайомий, я запропонував рухатися тільки в денний час доби. До того ж це дозволяло обійтися скороченим наполовину екіпажем. Потрібно було тільки знайти кока і трьох матросів-мотористів. Кока знайшли швидко – раніше працював шеф кухарем в збанкрутілому ресторані. З приводу матросів - Вован заявив, що служив строкову на флоті, а Леха з Кирюхою і не з такими мовляв справами справлялися. Я сперечатися не став. Ну, хочуть мужики відчути себе не пасажирами, а екіпажем.

- Ось тільки як бути з документами цих наших матросів, в дорозі можуть бути перевірки інспекцією річкового регістра, - спробував я привести останній закид.

- Ну, це не проблема, - відповів Вован і на наступний день приніс три новеньких кваліфікаційних свідоцтва стверджують, що всі троє пройшли повний курс навчально-курсового комбінату при пароплавстві і є судноводіями судів до 300 реєстрових тонн і механіками суден з двигунами до 400 квт. - Елементарно капітан, - посміхнувся Вован, блиснувши золотими коронками, - ось справжні ксіви і притому обійшлися дуже навіть не дорого ...

На наступний день, ближче до обіду, почали рух. Братки зняли малинові піджаки, переодяглися в спортивні костюми і заявили про готовність нести службу. Потрібно віддати належне, новоспечені матроси не випендрювалися і робили, що скажу. Може не дуже спритно іноді у них виходило, але старалися. За шість годин підійшли до Азову і зупинилися на нічліг. Вранці рушили далі і через три години були в Ростові. Тут прикупили провіанту, так як в Маріуполі з продуктами був напряг. За чотири доби пройшли Дон, шлюзи і вийшли в Цимлянське водосховище. Перехід був напруженим всі втомилися. У Цимлянське водосховище встали на якір, вирішили добу відпочити. Вночі піднявся вітер, наш пароплав почало безбожно качати. Штормило і наступні два дні. Кок і мої матроси, вивернувши назовні весь вміст своїх шлунків, заколисати до такої міри, що лежали на ліжках в стані напівнепритомності ... З горем навпіл дійшов до Волгограда. Необхідно за бункеруватися паливом. Це виявилося справою проблематичною, проблему вирішували три доби. Екіпаж зажурився. Ми вже не вкладалися в свій графік, і я зрозумів, що якщо так справа піде й далі, будемо ми тіліпати до білих мух. З становища, що склалося, потрібно було шукати вихід, і я його знайшов. Поспілкувавшись з диспетчером порту, відшукав самохідну баржу типу Волго-Балт що готувалася до відплиття і прямувала в Череповець. За ящик горілки домовився з капітаном, щоб узяв нас на буксир. Причепилися лагом. На цьому наші муки закінчилися, за два з гаком тижні Волго-Балт дотягнув нас до Рибінська. Це вважай вже на місці. Далі пішли своїм ходом. У московському море, а правильна його назва Іваньківське водосховище, пришвартувалися до причалу біля будинку відпочинку Парус. Тут Вован заздалегідь домовився на базування. Увечері братани поїхали додому в Москву. За місяць спільного плавання братани настільки прив´язалися до мене, що прощалися ледь не зі сльозами на очах.

- Завтра привеземо рідню показувати корабель, - сказав мені Вован перед від´їздом. На наступний день, годині о одинадцятої, до причалу під´їхало чотири джипа. Братки привезли дружин, дітей, тещ, зятів і інших родичів. Натовп облазила весь теплохід, потім їли, пили, гуляли і ввечері, нарешті, поїхали геть…

Через три дні братки запланували виїзд на риболовлю. Приїхали вони вже без дружин, але зі спінінгами і молодими дівками. Дівку і мені привезли. Симпатична, але я віддав її коку.

- Що, капітан апаратура підводить? - проявив участь Вован.

- Та ні, з апаратурою все в порядку. Просто я людина гидлива і гребую мати справу з повіями . Ну, далі на судні газ, квас, тарарам, яка вже там рибалка. Вранці братанам їхати, а риби немає. Хотіли купити у місцевих рибалок - теж порожньо. Братани занудьгували, як доведеш дружинам, що на рибалці були. Дістанеться на горіхи. Довелося рятувати. У форпіку у мене валявся шматок сітки діли, я зшив його трикутником, прив´язав дві мотузки, кинув в матню цеглину і примітивний трал був готовий. Ми протягли його з півкілометра і, на мій подив, отримали на виході відра три риби. В основному дрібнота - плотва, окунькі, йоржики. Братани так зраділи цьому достатку доказів, знаходженню на рибалці, що залишилися ще на добу ...

Проте моє відрядження закінчувалось час повертатись до Маріуполя. Перед від´їздом додому, братани вирішили зробити мені подарунок - відвезти в ресторан «Сьоме небо». Потрапити туди було не менш складно, ніж на спектакль в «Большой театр». До того ж без краватки туди не пускали - дрескод якийсь придумали. Та Вован зганяв в магазин, привіз мені чорний костюм. Матеріал костюма був якийсь дивний, тонкий як ситець. Не здивуюся, якщо виявиться, що Вован купив його в магазині речей для похорону.

Ресторан дійсно справив враження, внизу вся Москва як на долоні. Підлога скляна, прозора - моторошно навіть. Принесли меню. Здивувала маса рибних страв, Тут і сьомга і стерлядь, і форель і навіть байкальский омуль. Дивлюся - азовські сомики в меню. Ну, я на Азові виріс, але про рибу таку не чув. Дивлюся і ціна у неї пристойна, майже як у осетрини. Замовив. Приносять блюдо. Дивлюся - звичайні наші смажені бички, тільки дуже великі ... Метрдотель пояснив, що спочатку писали «смажені бички». Московська публіка сприймала блюдо як смажену яловичину, мовляв, м´ясо молодих бичків. Звідси конфлікти. Довелося придумати назву - азовські сомики. Ми посміялися і взялися за обід. Ось з тих пір я і називаю великих бичків азовськими сомиками.

Петрович натягнув на лоба свій капелюх і підвівся з за столу. Ми розійшлися кожен в своїх справах. Але тепер і я шуткуючи почав називати бички азовськими сомиками.

читати