Магія безконечності у віршах Яцека Сояна

 

Вірші польського поета Яцека Сояна вміщують чимало втілень і перевтілень –і алегоричних сцен кохання, і елементів психоделійних видінь чи мистецьких галюцинацій того, кого умовно назвемо ліричним суб′єктом, і оспівування, навіть апологетизацію почуття, і форму щемливої світської молитви до інь і янь. Світлі філософеми як свідчення безконечності. Любов чоловіка і жінки як основа буття. Домішки ритуального діонісійства. Ви можете продовжити цей перелік після прочитання віршів Яцека Сояна.

Впевнений, що такий перелік може ставати безконечним…

 

Степан Процюк

 

Яцек Соян. Із книги «Жіноча гора» (Jacek Sojan. Babia góra)

 

кант

 

хіба мости не є для того

 

щоб цілуватися під ними

 

поцілунок з їхньої правої сторони

 

з лівої по-іншому смакує

 

а порожні парки хіба ж не є для того

 

щоб долоні ловити в долоні

 

як золоту рибку

 

що виконує бажання

 

а музика

 

хіба не є хвилею

 

яка крізь океани несе серця

 

одне до одного

 

як весна букет фіалок

 

кидає до ніг

 

так усе прямує до відкриття

 

клітки світу

 

до звільнення душі для безкінечного польоту

 

щоб внизу і вгорі

 

у кожній смерті і в кожному житті

 

тривала пісня

 

і серед пісень

 

була вислухана

 

міра

 

ти запитуєш мене пані

 

― кому подобається груба

 

вагітна жінка

 

точно не поетові

 

відповідаю

 

― хіба поет це євнух

 

або homo

 

знаю таких

 

що беручи на руки свою першу дитину

 

самі в ту мить

 

народилися поетом

 

хіба поет

 

не ходить безперервно вагітний

 

факт

 

трапляються викидні

 

але хіба це не феномен

 

бути матір’ю і батьком

 

своїх дітей

 

чим відрізняється ця жінка

 

від грубого тому віршів

 

якщо і тут і там

 

грубість є мірою досвіду

 

з наплічником

 

збираю вірші про гори

 

люблю гладити стопами сосни

 

покручені чуприни

 

у туманах

 

в сліпучому сяйві

 

сьомого дня

 

там на вершинах

 

нічого не закінчується

 

усе починається

 

від створення світу

 

повернення це як вигнання Адама

 

хто мені подав це яблуко

 

нехай буде благословенний

 

вкладаю наплічник

 

у долинах важкий

 

тут у горах щоразу легший

 

як хмара над головою

 

що каже ― увійди

 

відпочинь залишись

 

на сто років тисячу

 

як камінь на камені

 

гора серед гір

 

ще не здобута

 

неминучістю

 

заклик

 

здійснення якого

 

завжди закінчується так само

 

внебосходженням

 

Ти сказала мені ― на добраніч

 

Шлюбний пейзаж такий далекий як гірська вершина

 

в тумані. За туманом. По Кракові сильний вітер

 

гуляє як баца1за привидом горілки.

 

Жінка ховається ціла в добру ніч,

 

як під ковдру. Все

 

у закляттях триває. Як слово казки,

 

з якої вирвано найважливіші, бо останні

 

сторінки. Замість слів глибокий ковток.

 

Вина глибокий ковток замість слів.

 

Годинник – це кат дня. В сутінках

 

Його стрілки є щоглами бригу

 

у подорожі. Онтологічний архіпелаг

 

кожного перетворює в Гулівера. Мале

 

виростає до канону. Звичайна мураха

 

фараона як лев чигає за вікном.

 

Ледве встигаю з однієї ролі в інші,

 

але перевтілення обов’язкові. З ручкою,

 

що папір дня плямить снами – ким я є,

 

якщо хоч раз я був? Ким я є зараз,

 

з відкритими картами – як двері навстіж,

 

між минулим і майбутнім. Я завжди

 

хотів ненасиченим іти в це завтра.

 

(З мого чародійського мистецтва нитки до сорочок

 

і ґудзиків? До зашивання власних шкарпеток?

 

Чи так виглядає нитка Аріадни? Висвистує

 

Баца – досвідчений пастух овець у польських горах, якому підпорядковуються інші пастухи. – Прим.

 

Жінка поруч заглядає у сон як в перепис

 

на недільний пляцок. Її долоні тихо спочивають

 

вздовж чогось, що є їх вітчизною ― землею

 

конкісти. Святою землею. Збудити її галасом

 

постійних запитань, питати про те, чи існує.

 

Здивування зійде на весь образ і буде

 

велике свято. Зі здивування народжується людина

 

Жінка поруч скаже ім’я і назве те, що прагне себе.

 

Зараз нехай спить. Сон є даром для тих, що тривають

 

без сумнівів.

 

Їх заслуга. Може, треба занурити ручку у спільне дихання

 

і не чекаючи вже повірити, що гірська вершина

 

над Морським Оком

 

це її розкриті коліна.

 

А вітер, що по Кракові ганяє як баца

 

за привидом горілки ― це я сам ― загублений

 

в автобіографії. Вітер із топірцем думки летить

 

і переплутує всі дати.

 

святкова павана

 

коли жінка кохає

 

розкладає скатертину стелить ліжко

 

компонує павану2

 

на ложки і виделки

 

на сковорідку в унісон

 

склянки і тарілки

 

усміхається до себе

 

Павана – урочистий повільний танець, поширений в Європі в XVI ст., музика до цього танцю. – Прим.

 

чекає на дотик

 

а дотик чекає на неї

 

коли жінка кохає

 

години пахнуть у долонях

 

квіти не в’януть

 

світла не бракує

 

не бракує часу

 

слів терпеливості

 

коли жінка кохає

 

чоловік прокидається чоловіком

 

стоїть на сторожі

 

до дверей не стукають зло страх переляк

 

коли жінка кохає

 

любов множиться через любов

 

світ як вітальня

 

коли жінка плаче

 

все розбивається

 

коли залишилися тільки слова

 

Коли залишились слова

 

Де ти де я Якщо щось нас розділяє

 

не розділяє нас простір Розділяє нас

 

той простір який носимо в собі

 

Бо хоч нас спалював той самий вогонь

 

на інших луках ми топтали верес

 

і пропливав крізь нього іншого часу

 

Вогонь викресаний кременем

 

наших тіл долонею темної природи

 

освітлює тільки Ницість ― час

 

в якому нас немає

 

Вплетені в пристрасний ритуал творення

 

Проголошуємо день перший Початок

 

усього згідно з тими самими таблицями

 

єдиного зразка Жінка збирає дрова

 

Чоловік їх підпалює Жінка чуває

 

але він відходить

 

Мусить бути терпелива Його не вистачить на багато

 

На іскру і зерно Якщо він вибрав ― вона теж

 

буде вибрана і такою залишиться хоча він

 

далеко Бо він вже в молитві

 

за вітер і за світло

 

Ось хліб скаже вона

 

що вартує хліб без солі тож скроплює його

 

сльозами Словом дороги будують Серед слів

 

однаково обоє безпорадні

 

Що ж їм залишається У чужий день

 

на словах клякати під стіною

 

А стіна з мрії терпіння і болю

 

Вночі у прірву провалюватися і в прірву

 

летіти тримаючись судомно своїх

 

теплом паруючих тіл У крові крила

 

в них ростуть Їх політ це політ іскор

 

у ще більший морок Прокинувшись

 

мовчать Як камінь перед морськими

 

хвилями А море безкрає

 

Єдина суша власна під вією

 

грудка солі Обидві з’єднані

 

чоловік і жінка називають це

 

пролегомени

 

це була повінь

 

зазирнув ненароком в очі жінки

 

слідчі знайшли

 

у вірші одного поета

 

чи він мав пояснювати

 

що лише їх бальзамує

 

зі збереженням усіх ритуальних практик

 

магія слова це ж

 

для таких як він

 

засуджений посмертно

 

помер у забутті

 

тим часом цей забальзамований

 

одного дня прокинувся

 

почав говорити

 

перше речення звучало

 

жодна повінь не забирає всього

 

але те що залишає

 

виявляється найціннішим

 

Переклад із польської Уляни Андрусів

читати