I was in his house. His wife carried a tray of coffee…

Carolyn Forché

 

Електрика – вимикається – і наче із сухого хижого мерхлого мерехтіння

назавше вислизає – пустельне узбережжя, стара парусина, сон, пакгауз,

а сіра мертва вода гострим лезом уздовж берега – зрізає крихке каміння,

як горло ріжуть слова з набором незвичних ритмів або незграбних пауз;

чоловік чекає в приміщенні, зчепивши, як боксер-бульдог, дужі щелепи,

осінь у Криму – нагадує поховання мертвих – по битві, – сіпання жовен

під ледь засмаглою шкірою обличчя, на якій в’їлися пасмуги поту теплі,

жоден колишній солдат – суцільно не покориться – почуванню, жоден

 

не погодиться на те, що зазвичай відчуває – беззахисна плоть; Мальпіґі,

італійський учений-анатом, це той, який узяв і вигадав брати з пальців

їхні відбитки як засіб установлення особи, – колись, було, уривав інтриги

в анатомічнім театрі щодо злочину совісті; цей же очима узяв обмацав

пристань, що лежала пустельна, споруду маяка, високих вікон фрамуги,

уже гаразд потемнілі, витяг із кишені складаного ножа, вичавив посміх

із майже безкровних губ, – пошкрябав лезом, як риб’ячу луску, попруги

шерхкого, давно фарбованого підвіконня, ніби слухав чайок безголосих,

 

що дуже довго метушилися над морем; збавлений змоги кохання й честі –

наполегливо хотів з’єднатися телефоном; там пахло кропом, тим зелом,

що навдивовижу прагло лишитись, де вибирав остюки із собачої шерсті

день, що минав, – просочений запахом солі, – вельми грубим її помелом;

напнуті стяги рівно хитали крильми, а час життя заперечив – і ствердив,

збита дощем, плавала на підлозі в синій калюжі груба жовтувата нічниця,

вапно на стінах – стало вологим і подекуди облущилося, мов од свердел

численних ручаїв, що стікали вниз, утворюючи на дошках кола й кільця;

 

порожній простір, як цупка сіть із дощу, зненацька – рвався перед очима,

жаль жаский вирував у душі, як хвилі на збуреному морі, що рвали безмір

тих почувань, не підвладних серцю й душі, як година сієсти, яка навчила

губити й знаходити щось нове у сплетах днів, без сили кохання – змерзлих;

потому він збіг із ґанку, сів у автомобіль і навпрошки вирушив до лікарні,

беручи все вгору, вище, потім – край поля, що лежало у скошених смугах,

тобто ближче до того, що так прагла душа, і вода поволі кам’яніла в крані,

лунала, як призабута музика у ватними ґнотиками щільно затулених вухах;

 

і лісосмуг полум’я холодне журно горіло – мов жирне їдло для нюху й зору,

він міркував про те, як складно бути патріотом і як просто стати дезертиром,

кози біля дороги ненажерливо жували жуйку, виявляючи безмежну покору,

це те, що лишилось, як камінь, як кістка, як чайка зі смиканням полохливим;

голова ж його відчувала вчорашнє похмілля – це притча про блудного сина,

ще в старій закуреній валізі лежав вологий рушник – і шию тис новий комір,

гадав, – як приємно тепер було б стати під душ, бо геть загусла у роті слина,

як приємно було б відіспатися в готелі, найнявши для себе дешевий номер;

 

як у важкій роботі надвереджений м’яз сіпонувся – спинився посеред дороги,

він висів із машини, скинув капелюха, став навколішки, мов знову збаг норов,

який душу обліг, як чоло хворого на пропасницю – облягає рушник вологий,

з почуттям, що переміг життя, мов той убогий ратай, упокорив його, упорав;

а потім була лікарня, запалене світло і він, – промоклий до рубця, що мовчки

довго стояв, закуривши, під іржавим піддашшям ґанку, коли дощ уже стишив

свій плин, але стікав бритою потилицею, лип до шкіри, біг за комір сорочки,

де гортань прагла відвертих зізнань, спонук, слів або все ж таки щирих віршів.

 

МАЙДАН

Der Nebelstädte
Winzige Wintersonne
Leuchtet mir mitten insgläserne Herz.
Das ist voll vertrockneter Blumen
Gleich einem gestorbenen Garten.

Georg Heym (Der Nebelstädte winzige Wintersonne)

 

 

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, – 
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму, 
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

САКИ

 

Цигарку затис у губах, ледь вичавив дурний посміх,

не второпаю – хто я: людина, річ, відчуття, непослух?

а може, промоклий птах з рибиною в міцнім дзьобі? –

відчуваю: липкий піт ріже шкіру на вилицях і на лобі,

бачу: хижа вода вилискує міддю, і мідь обпинає сушу,

наче шкіра – тіло засмагле, а я з місця й тоді не зрушу,

коли, нарешті ж, накотяться на берег всі хвилі – разом –

і я вільно пірну в них – альбатросом – чи водолазом.

 

Щодня брию до синяви вилиці, міняю брудні сорочки,

довго пишу нового вірша, а потім – рву на шматочки

те, що олівцем старанно, але вельми безладно вивів

на папірці: я народився, а значить – у життя повірив;

курю, – печу губи й тримаю дистанцію, де потрібно,

подумки лаюся, але просвітку, як не крути, не видно,

здається, жодного дня не провів я без віршів, совість –

там, де мертве й живе, – у пульсаціях в жилах – крові.

 

Клекочуть буйні вітри – й розлягається гук пташиний,

стоїш – по щиколотки в піску, – ніби каркас машини,

що спалена ще взимку на узбережжі, й так ясно чуєш,

як товчеться у грудях серце; думками, як птах, ночуєш

в розлогім гіллі старого дерева, – притин знайшовши, –

щирий, тихий, безіменний, як сон, що триває довше,

ніж твоє споглядання, – як хвилина, що зникла, збігла

в твоєму чеканні, що скресне в серці колись, як крига.

 

Там рання осінь – панує, – де птахами поранене небо

ще й досі без угаву – кровить, де випнуто жорсткі ребра

старезних будинків, що колись були заселені – снами,

тепер же в них – порожньо, як дно висохле – ванни;

я йду – вслід за хвилею, – і ноги – по самісіньку кістку

встряють у пісок, так колись давно загублену звістку

приносить до вух вітер, так не страшно – й померти,

відрікшись од молитви й од слів останніх, відвертих.

 

З грудей вивільниш крик, притиснеш до скронь долоні,

коли пекучий жаль із душі – нараз вихопиться назовні,

обмерзає пісок біля купальних кабінок, сприймай тверезо

події життя, що змінюють час, як змінюють в станку лезо;

в щільнім мороці смикається хирим світлом єдина фара, –

де тиша займиста в балках, що їх витовкли кози, – запала,

і сіль – роз’їдає губи, лизав би камінь, мов той собака, –

батько вперше – тільки по відірваних пальцях – плакав.

 

Звичайні пальці рук, але ж ти – ніби та риба з плавцями,

що вільно рухається в тихій воді, – помінявши місцями

відбитки тіней, як подія, що затерлась, пішла в непам’ять,

як спадщина, яку посів, або тіло, що по смерті – спалять;

але я знаю більше, ніж ти, – й тихо блякне руде галуззя

уздовж дороги біля моря, так хижа чорна глибока луза

приймає кулі, коли гра урвалась, – і, мов краля жирна,

рибина, зготована на обід, на тарілці лежить сумирно.

 

***
Старомодний сірий батьків піджак –
як згадка про давнє, де білизна розперла бак,
і на спинці стільця його тінь, він, імовірно, тут;
я взяв землі на полі рівно на один штих,
щоб набути себе, щоби біль той завчасно стих
і якнайшвидше розсмоктався у погляді поля кут.

Незбагненна фактура часу, тебе, ріки,
пережиті дні просмоктались вином у думки,
і об’єкт моєї уваги враз змарновано на льоту,
він курив і щоразу пальцем попіл униз збивав,
від життя він домігся багато, але нічого не взяв,
я мав стріти труну з ним у євпаторійськім порту.

Докурена цигарка у тамбурі, згаяний переїзд,
слова, що нічого не значать, розтин пташиних гнізд,
і бритва бриє обличчя, вздовж вилиць обережно веде,
свіжа сорочка, як жінка, обмацує кожен м’яз
завмерлого тіла, і жирний чавунний ляск
безугавно повертає в реальність тепер тебе.

Хіба ж ти будеш таким, яким був колись він:
дегустатор почуттів, душі та хороших вин,
що полюбляв, до того ж, сорочки з льону й сни
безкраїх розлогих полів і сільських убогих угідь,
одягнутий у пальто, він на лавці заснув на мить,
а я незмигно дивився на синь горішню весни.

На випростану руку – падає дощ і сідає птах,
останнє прижиттєве фото – зобразило жах в очах,
мені складно те збагнути, я обіперся ліктем на стіл,
десь із нечуваним перекотом татакав двигун старий:
автомобіль доправив мене до місцевості, хоч здурій,
а я ж кліпав очима і воду з піском усе пив і пив.

Зрештою – я озвався зовсім про інше, чого не знав,
спливали останні хвилини в південнім містечку дня,
що лежало сукном полів перед очима, таке пружне,
я затамував подих, ніби нажлуктився перед тим вина,
перед очима було поле й порожнє життя, без дна,
так Amok людину безнастанно вперед жене.

Мороз обсипає минуле, що не повернути назад,
санітари сновигають із передпокою до кімнат,
здається, що досі час без угаву тік, а я воду у ступі товк.
Безліч речей стає на заваді, і час припиняє плин,
я завмер за обіднім столом – серветка поверх колін:
я п’ю воду – і хрустить на зубах пісок.

 

СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА

 

Зростається кістка – і мерхне у небі зоря,

синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,

і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля

напружена цівка, що кориться рівно годині.

Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,

бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути

артерії – жили, – там холод осінній стоїть

на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.

 

В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,

визначить око правильність форми – і оберт

останнього колеса, де знову слова оживуть –

у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.

Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,

щоб вже розсмоктався рубець кучерявого гаю,

де поле – це вижатий простір, розмитий потік,

де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.

 

Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий

всередині тіла, де кров вже давно не холоне,

де липне до ніздрів тільки запах бензину, – жалій

усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.

Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,

в урочій красі навесні оживе, певно, знову,

так тихий приплив на берег виносить умить

присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.

 

Але за припливом зненацька настане відплив,

який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,

і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив, –

намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.

І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –

полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,

і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –

метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.

 

 

ÖDE

 

The Sarajevo wind

leafs through newspapers…

Goran Simić

 

Нарешті ж кам’яніє вода у водопровідному крані,

вбрана у м’язи кров, стаючи поступово льодом,

перехоплює подих – і доходить у снах до грані,

де риби або оживають, або вмирають під сподом

річного заледеніння, борсаючись дужо в товщі

цупкої рідини, сірої, геть вибритої лезом шкіри,

капелюх, напнутий на голову, в марлі сирої ночі

страшно і спішно останні надії й бажання звірив.

Витороплені очі з ознакою самотності, де минуле

надає великої ваги всьому, що змерхло, вмерзло,

і не вистачає слів чи димку з револьверного дула,

за вікнами лищить ріка, ніби висталене синє лезо,

що на краю зими стає зненацька належним літу,

ніби ще один м’яч, так програний в теніснім сеті,

хира скам’яніла вода шкіру вилиць дере небриту,

а потім – ураз сходить на жіночий шалений шепіт.

Сніг закриває шмат поля, спиняє роботу пральня,

мре тло зимових небес, жир риб – кислота роз’їла,

так – під бритвою снів – дереться і рветься марля

напнутих на хрящ м’язів – і дише ріка зледеніла –

спрагло, безугавно, напружено, жахно, стрімко,

мерхне колір очей, і глухне крик, вирваний з горла,

і – в цигарковім димку стара друкарська машинка

народжує текст про дроздів, де зірвана з губ покора –

значлива, вагома й більша, ніж подорож в автомобілі,

але є слабшою за розмитий у хвилях небесний колір,

де – врешті-решт немає ознак чи якихось пробілів,

як відлуння чиїхось кроків – у порожньому коридорі.

 

 

***

Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,

вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,

а мені доведеться до тебе так довго іти,

і так страшно заснути: мій серпень давно догорів.

 

Пташка хоче злетіти, ти ж тримаєш її у руці,

відпусти її, прошу, хай злине угору, нехай

обезуміла повінь поглине на кухні стільці –

і мене – і тебе, але сни мої – не відбирай!

 

Я шептав тобі тихо: голуб моє тіло, голуб,

а сухе простирадло накрило тебе назавжди,

я згадаю твій голос, зашитий між лагідних губ,

я пригадую зливу й жахне бурмотіння води.

 

І ніяк під сорочкою в мене не гоїться шрам,

мені страшно так жити, чому, поясни, поясни,

я ішов замінованим полем назустріч літам,

а те поле було – у тобі, у відрізанім сні.

 

Не кажи мені, прошу, чому твої губи тремтять,

час минає так швидко, міліє повільно ріка,

і згоряє самотність у полум’ї вмерлих багать,

відпусти мою пташку: у тебе кривавить рука.

 

ПАМ’ЯТІ ІГОРЯ РИМАРУКА

 

Hier,

das ist, wo die Richtungen enden…

Friedemann Berger

 

Брутальне тіло статуї вкрила суцільна ржа,

ти згадуєш країну, що назавжди стала тобі чужа,

як жінка, з якою ти був разом, а потім – її покинув,

щоб подолати кров жил, зректись її шалу й плину.

Життя твоє ткалося з розмов – і зі снів у старім купе,

переквітлих полів за вікном не видко було тепер,

у потязі ти пригадаєш той день за тривалим обідом,

у кишенях – кришки тютюну, і як ти з виглядом

цілковитого збайдужіння розглядаєш на вікнах мух,

рідкого димочка цигарки затишний теплий дух

чи все-таки прояв, чи може, все-таки втеча

кудись у минуле, де загоєна порожнеча

життя – і де сни – важать більше за надріз і шви

на животі від апендикса – роз’ятрений біль душі:

тиждень чи довше – ти пробув тоді у селі,

мав якісь клопоти з перекопуванням землі,

і нестерпно нудотний або ж – збіса неприємний

був день, що промок до рубця – і зробився темний.

Нотка спротиву звучала в твоєму голосі, що осів

на дно твоєї гортані, як осад забутих слів,

і дотлівала між пальців твоїх запашна цигарка,

яка збавляла відстань від тебе – до Телемаха,

і пах тютюном спід кишені вивернутого піджака,

руки лежали на колінах, а згубна приязнь ковтка

з винного келиха – це те, що потрібно було тобі,

сни – зробились мовчанням закушеної губи.

Ось – механічний млин для кави, зерна і солі,

ти ж – знехотя, крізь дрімоту, згадував промислові

зони під Києвом і крик у зледенілих водоймах риб,

що тягнув тебе поковзом – поглядом – тільки вглиб

провінційних містечок, де жерех укрив жорству

й пароплавчики на ріках залишалися на плаву

тільки завдяки диму над щоглами і силі тяжіння,

де кам’яніли тіла й оживало увіч каміння,

щоб лишитися криком чайки над плесом рік,

щоб душа зберегла – і вчули серця той крик.

 

 

***

Запах жованого тютюну, міцної кави і піджака,

старого, зі сходу Берліна, – це час, що іде навспак,

крижаніє у жилах – кров, – неначе важка ріка,

почеплена капелюхом на вбитий у стіну гак.

Це звичайна подорож у минуле: туди, туди,

де – хижа повінь – рве тіні пташиних гнізд,

де самотність людини – це та ж самота води,

що вмерзла у тіло, – ставши на повний зріст.

Звикаєш до сорочки – з припаленим комірцем

вельми швидко – ніби робиш звичайний вдих,

мерхне бузковий день – відчуваєш од того щем,

гудок пароплава похитався в повітрі – й стих.

Барабанять по підвіконню пальці, і дощ гуде

десь у надвечір’ї, стікає, – роблячи сірим тло,

ти не знаєш, куди поткнутись – і ляжеш де:

земля однаково старша за тебе й за будь-кого.

І можливо, уже не варто вигадувати причин,

за якими все змінюється раптово, збавляє гру,

де вода назавше втрачає свій берег, плин –

і дерева, як плавці, ледь тримаються на плаву.

 

PATRICK KAVANAGH

 

Ти струшував дні, як попіл цигарки, – поле

тебе вабило значно, і в ванній – чавунний бойлер

грів воду не надто швидко – і ржу він лущив;

дорога край моря робилася – вища й вужча,

дороговказ доводив, що вона взагалі скінчилась –

і починалось поле, де вівці знайшли свій випас;

онде стародавній маяк – дивитися дуже смішно,

барви життя мерехтіли довкола мішма;

ти вернуся додому і ліг на підлогу навощену –

у пасмугу світла, в простір кімнати вмощену,

що вимита водою повені, може, й зливи,

під якою діти завжди бавитися любили;

все сіре було: і твій підбитий ватою кітель,

і волосся в свічаді, густо попелом часу вкрите,

і навіть далекий змерхлий нерідний Дублін –

ніби повтори життя і його ваговиті дублі, –

який нагадував наповнену винну склянку,

де в мебльованих кімнатах, було, щоранку

ти голив борлака, – відводячи вправо бритву,

надто довго мив шию, у піну густу сповиту,

щоб не бруднивсь, не лищав комірець сорочки;

ти завжди міркував: ітиму вздовж поля мовчки,

де земля дочекалась нарешті ж – зерна і рала,

де чайка над ріллею довго вві сні кружляла,

а в пальцях твоїх сірник спалахнув-потухнув,

і сон над морем – відлунням торкнувся вуха,

туман, як марля, дерся в ярах – на шмаття,

між тканиною трав – тліло журби багаття;

ти вухо приклав до дошки, ніби до скойки,

під стелею в клітці висіли притихлі сойки,

вони не зчинили галас, коли ти плакав,

світло хиталось над тобою доволі плавко,

і дув із сірого моря у відчинені вікна – вітер,

але того, здається, ти – не вчув, не помітив,

тільки дивився потім на небо, сповите млою,

пригадуючи концерт для скрипки і для гобоя.

 

 

ФОТОКАРТКА: ISAAC ROSENBERG

 

Чорне сукно твого капелюха – уже давно потерлось,

замацана пальцями шовкова стрічка лищить так сильно,

матерія простору – як паротяг, що захряс у посохлий верес,

розтята навпіл тиша часу – розуміти життя – не схильна.

Але гнучким і покірним – ніколи не стане єство, бо змоги

не матимеш такої, бо – жаско збиті знаки на перехресті,

закурені польовою спекою, – зблякли, змеркли і змокли, –

як страшно затята пружність волосся, вовни чи шерсті…

Так важко зрушитися з місця – або вже й занадто пізно –

у пекельному клубочищі пообідньої мли і сліпого жару –

дихати жадібно липкою курявою, що оплітає старе залізо,

коли дух забиває навідліг од невимовного жаху й жалю.

Ти знову приїдеш туди, де тебе вже ніхто не буде чекати,

зійдеш у тишу на приміському пустельному полустанку,

і можливо, тоді зникнуть у тобі всі зжиті злуки і жарти,

у тім миршавім готельчику, де спинишся аж до ранку.

У крижанім, посірілім од вечора коридорі знову стрінеш

гарну жінку, яку колись знав дуже добре, але чомусь уже

давно забув про її існування, – і думками у сни поринеш –

ніби ще раз день, що збіг, як літа, у серці зборов і здужав.

Але старе – тобі геть не завадить потім заснути міцно,

не роззуваючись, удягненим, – поверх застеленого ліжка,

і вся марність твого життя – враз набридне й стисне, –

як щоденне ранкове гоління, сніданок або пробіжка.

Чи як стійка надто вправна на руках на підлозі вранці –

як ознака справжньої моці в пекельно-затятій спекоті літа,

металевого ґудзика на горлі миттю розстібають пальці, –

коли шкіра тіла, як осердя дня, буде льодом чуттів зігріта.

Собі опиратися – це жах і зайвість, зацьковані нудом,

так жаско-мерхло яріла трави посохлої гущавінь, а подих

завіс на вікнах був – наче око, яке геть заволокла полуда, –

начебто затята беззастережна віра в звитяжний подвиг.

Але вже вранці – ти просто куритимеш вельми кволо

біля прочиненого вікна і вкотре осягатимеш незбагненне,

до якого належить людська душа, як небу належить поле,

яке ти крізь збіглі й зниклі роки – знову собі повернеш.

 

читати