Завантажити

тільки одсунути шапку на відповідне місце, криво посміхнутись і, спотикаючись, бігти за нею на вулицю, куди вона мене тягнула з гомоном і сміхом.
І, завважте собі, вона скрізь і завжди сміялась, ця дівчина з волоссям, як положена бурею золотиста пшениця! Що б їй не трапилось, вона перш усього сміялась, ніби була утворена зовсім по другому методу, ніж усі люди. Немов бог пробував на ній, чи не краще було б, якби люди так реагували на все. І, хай проститься мені дерзновенність моя, я радив би, кому слід, взяти під серйозну розвагу цей новий метод.
Суджу з власного досвіду.
Прибігаємо, наприклад, ми до губернатора.
Коло широкого, суворого і масивного під'їзду будка в білих і чорних смугах косяками. Біля будки вартовий; він нічого не говорить нам, але здається, що між нами була довга розмова, після якої краще всього нам одійти собі геть.
Так мені здається. Але Зіна реагує інакше. Мило хитає головою вартовому, легко збігає по чистих холодних східцях до масивних дверей і має вигляд, ніби вертається до себе додому після веселої гулянки десь на човні. Озирається й нетерпляче, весело кричить на мене:
— Ану, швидше там! Дивіться, плентається... І, майже наспівуючи, розчиняє двері й ввіходить в високі з колонами, килимами, таблицями сіни.
Тут тихо, строго та велично, як в предверії гробниці.
Перед нами стоїть в довгій лівреї благообразно-суворий, сивий швейцар і холодно питає:
— Що треба?
Але Зіні все те й за вухом не свербить.
— Губернатора треба бачити, — недбало кидає вона й шукає очима вішалку, де б могла повісити своє пальто.
— Їх превосходительство не приймають.
— Що??
Вона озирається, високо підніма брови й здивованими очима дивиться на його. Вона здивована, але здивована з смішком в очах, з смішком людини, яка знає, що дивуватись нічого, бо то єсть неправда, а буде так, як вона собі знає.
— Їх превосходительства немає дома... — ще холодніше промовляє швейцар.
— Хіба? — весело дивується вона й скидає пальто. Дає його мені й повертається до швейцара: — Ви певні в тому? Кумедно! Але того не може бути, ви помиляєтесь. Він напевне дома. Напевне. Підіть, будь ласка, скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Він знає. Дуже-дуже треба бачити.
Швейцар строго дивиться на неї й на мене. Але я твердо витримую його погляд, — мені навіть жаль його трошки, жаль його строгої поважності і довгої лівреї.
— Я ж вам виразно кажу, що їх превосходительство не приймають зараз, — з натиском говорить він до Зіни. Але Зіна весело-нетерпляче поводить плечима.
— Ах, боже мій! «Приймають, не приймають». Ви підіть скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Розумієте: Зінаїда Сокоринська. От і все. Ну, швидше, швидше... А то піду сама без вас, вам же гірше буде. Чудак ви!
Швейцар обурюється, дивується, сперечається, але кінець кінцем якось непомітно від її упевненого сміху губить свою строгу поважність і нерішуче йде до губернаторських покоїв.
Нас приймають. Зіна балакає, слухає, дивується і сміється. І видно, що вона рішуче не вірить у те, чому дивується, та ще й знає, що то неправда і буде так, як вона знає.
— Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це — каторга. Ми не можемо таких злочинців випускати на поруки! — розводить руками губернатор.
— Каторга?? — страшенно дивується Зіна. Але за тим дивуванням пробивається щось таке лукаве й певне, що губернаторові стає якось сумнівно і здається, що каторга — це, справді, вже занадто...
— Але, во всякому разі, я тут нічого не можу помогти вам! — ще ширше й безнадійніше розводить він руками.
Але я про себе посміхаюсь.
Сміється й Зіна, і зеленкуваті очі її, як дивний кришталь, блискають при поворотах усякими кольорами.
І розмова кінчається тим, що сильний мира перестає вірити в свою силу, у велику злочинність Зіниного нареченого і схиляється до того, що коли другий сильний мира нічого не матиме проти, то й він не буде перечити випуску нареченого на поруки.
Зіна сміється, прощається й виходить. Я за нею, мовчазний і зайвий.
Сильний мира з приємною очумілістю дивиться нам услід.
От, самі бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я міг Зробити, коли ця дівчина була утворена цілком інакше, ніж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловік сам собі дивується?
Але це ж не все.
Наша біганина в результаті дала те, що Зіні треба було тільки поїхати ще у сусідній губернський город, взяти у якогось ще більш сильного мира посвідчення, що він нічого не має проти визволення Антипа, і Антип виходить на поруки.
Ну, думав я, слава богу, я також визволяюсь.
Але, маєте! Вийшовши від того передостаннього вершителя долі Антипової, Зіна весело заявила:
— Ну, так! Значить, ми завтра ввечері їдемо в X...
І енергічно, смакуючи майбутню поїздку, прицокнула пальцями.
А мені аж серце тьохнуло. Я мусив прокашлятись:
— Цебто, хто це ми?
Вона здивовано глянула на мене:
— Ну, звичайно, не прокурор судебної палати та я, а ваша милість і я.
Ну, тут терпець мій увірвався.
— Але ж чекайте! — аж зупинився я. — Що ж я маю до того? Навіщо я здався

читати