Завантажити

лица"... Спробуйте! "Неблагонамеренные лица — це такі люди, що... щ..." Та й замовкни краще або скажи, що "неблагонамеренные лица" — це такі ліца, що хотять зрівнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що бунтують вас... "А чого ж їм нас бунтувать?" — "А того, що думають, ніби вам погано живеться". — "А так, так, спасибі їм, погано, погано... Правду кажуть, добрі люди, дай Боже здоровля". А ти тільки нагадай козі смерть, так і пішло, мужик тобі вже до смерті не забуде, що йому погано живеться... І ти там уже хоч плюй йому в очі, а він усе буде казать на цих "неблагонамеренных": "Добрі люди, дай Боже здоровля"... Д-да-а!.. Раз'яснєнія!.. Ви думаєте, що це треба? От так саме, як мені зараз... трясця! Да! Ну, що ти йому роз'ясниш? Люби свого поміщика? Аякже! Так мужик і полюбить. "А чого ж поміщик мене не любить?" — скаже він. Ну, що ти йому? От і роз'ясняй!.. А почни тільки роз'яснять, так і вийде, що не "неблагонамеренные лица", а ти сам їх бунтуєш. Їй-богу...
... От, я вам розкажу... Був у мене, знаєте, один приятель, земський начальник; положим, він і тепер єсть, тут, у сусідньому уїзді. Дак з ним така історія вийшла. Доносять йому, знаєте, що в одному селі появилися оці бумажки, прокламації, значить... Летить він туди. Приїжджає... "Подать мені бумажки!" Подають. "Зібрать усе село до волості!" Збирають. Діди, баби... словом, старе й мале... "Слухать усі сюди!" Всі настопирчують вуха... Читає... Прочитав, потім до їх так грізно: "Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?!" А вони:
«Та бачимо, спасибі вам... Так добре прочитали, що як на долоні все. По-божому написано, справедливо..." — "Як?! Та хіба я вам, сякі-розтакі ви сини, для того читав, щоб ви хвалили?" — "А для чого ж ?.." От тут з ними й балакай! От тут ти йому й роз'ясни, що те, що по-їхньому написано, по-божому, а для начальства по-чортячому. "Там же (каже, значить, мій приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас". — "А що ж, — кажуть йому, як правда". — "Як правда?! То ви й на царя возстанете?" — "А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. А чи так, чи сяк, а чорт один. Та краще ж за правду погибнуть!" От тобі й роз'яснив! Бився, бився з ними, плюнув та й поїхав.
— Ну, й что ж?.. — зацікавлюється Дуринда.
— Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого поміщика на роботу. "Хай, кажуть, платить не так, як він хоче, а як ми хочемо. Годі, кажуть, обдирати нас". От і роз'яснив. А не роз'ясняй він, вони б, може, й досі не знали, чого їм треба і як треба робити...
—Да, вот и у меня это самое... Не хотят, да й все... — задумливо якось бубонить Дуринда. — Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша, так хоть й в самом деле давай.
— Ну, от! — живо підхоплює Самоцвіт. — Це у вас, потім у другого, у третього. Та й роби з ними, що хочеш... А все роз'яснєнія... Ні, голубе сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... Тепер ти його тільки силою держи, та й то бійся... А роз'яснення — це смерть... Ти йому одне, а він тобі друге, ти йому кажи: "Бог велить слухать царя й начальство"; а він тобі: "А Бог сказав, щоб рівні були". Ти йому: "Бог велів у поті чола хліб зароблять"; а він тобі: "А Бог велів усім робити, а чому пани нічого не роблять?" Ти й мовчи йому, бо це сам Бог говорив... Да, тепер не той час... Тепер мужика не обдуриш... Тепер він уже й сам більше тебе знає... Ви думаєте (тут земський начальник понижує трохи голоса й озирається)... ви думаєте, що той царський маніфест на пользу пішов?.. Ви думаєте, що мужик справді повірив, що йому треба слухать своїх земських начальників та дивиться, як у пана є земля, а у його нема? Кий чорт! Ще тільки гірше вийшло, бо до маніфесту вони все думали, що цар їм поможе, а тепер бачать, що й цар за панами... Да!.. Ех, ви вже повірте мені... Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив... Знаю вже їх, як свої п'ять пальців... і скажу я вам, що багато-багато, як ще з 10 год подержиться от так... А там!
Земський начальник сумно підморгує: робить пальцями, ніби вбиває блоху, змовкає. Дуринді робиться чогось сумно-сумно і страшенно жаль себе. Йому здається, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навіть Самоцвітову жатку, лають його, й навіть Гаврасим, якому він дає завжди легкого тютюну, теж накидається на його й жене його з землі і з економії.
— Ерунда! — усміхається він. — Ничего с того не будет...
— Що?? — визвіряється Самоцвіт. — Не буде? Ви говорите, не буде?
— Не будет! — нерішуче усміхається знов Дуринда.
Самоцвіт робить раптом серйозну пику і твердо протягує йому руку:
— Об заклад!.. На тисячу рублів і в придачу мою жатку, коли через 10 год етого не будєт! Хочете?
Дуринда не рішається й щось бурмоче.
— Ага! — усміхається вже Самоцвіт. — Боїтесь... Нєт, голубе сивенький, що правда — то правда... Не треба мудрувать, от що! Не треба політикувать... "Роз'яснять, пояснять"... В морду! От і все роз'яснєніє.

читати