Завантажити

рослих, заціпенілих тіл. На порталі палацу найвища, верховна влада Німеччини — Управа Об'єднаного Банку з паном президентом на чолі Круг неї міністри, депутати, палацове вельможне панство.
У ворота палацової території вкочує скромне авто старого графа Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собі авто. В ньому дві скромні постаті в чорному, дві жіночі старомодні постаті — одна з золотисто-червоною, непорушною, рівно підведеною головою, друга — з бігаючими, цікавими очима, з гострим нюхаючим носиком сіренької мишки.
І в той самий мент громом слави вибухає музика. Скромне авто зупиняється. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд і міністр палацу зустрічають високу гостю.
Дійсно, зустріч королеви Землі! Дійсно, тільки королева так байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грім музики, крики, уклони, вітання, квіти, килими, тисячі жадних очей. І тільки в черниці може бути така рівна блідість, така загостреність і висхлість точеного овалу й зблідлість уст.
А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вітром, що рве, тріпає прапори, квіти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.
І величезними, строго-врочистими сходами палацу її світлість іде з тою самою величною байдужістю, гордою певністю я рівною рівною блідістю витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами І пана президента, промоклого від поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто стриманого, слухає з тою самою рівною блідістю. І тільки часом, як короткозора, мружить очі, і тоді в куточках засохлих уст легенько ворушиться непомітний усміх, як тонюсінький кінчик хвоста затихлої в травлі гадюки.
А коли вони лишаються вдвох у знаменитій брильянтовій овальній залі й з усіх стін, із стелі, із столу й стільців блискоче, стріляє і грає на її світлість міць і могутність пана президента, вона ще виразніше мружить очі й тісно стуляє уста. Між прозорою матовою чорністю капелюха й рівною блідістю лиця червоно, кричуще палає волосся, трохи розпущене буйним вітром.
Але пан президент на волосся не дивиться. Він і на принцесу дивиться дуже-дуже рідко — йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто строгим, таким велично поважним. Адже це є побачення не якоїсь п'яненької Марти Пожежі з оп'янілим чотирнадцятилітнім хлопцем десь у кущах на березі річки, а двох високих осіб Німеччини.
Принцеса Еліза також не дивиться на пана президента. Не через те, що він увесь цегляно-червоний і масно мокрий від поту, наче просто з парової ванни прийшов сюди до брильянтової зали, не через те, що нижчий за неї ростом, що квадратове лице відвисає важкими щелепами. Ні, через щось інше, через те, від чого очі мружаться, як у короткозорої.
Але говорить вона спокіиним і рівним, як твердо накручена струна, голосом. І говорить про такі речі, від яких радість пана президента хоче вибухнути, як корок із пляшки шампанського.
Пан Мертенс, звичайно, розуміє, що її візит до нього є певний і серйозний акт? Отже, вона цілком ясно й виразно додає, що приймає його пропозицію бути його дружиною.
Пан президент не знає, що треба зробити за етикетом (стати на коліно перед нею чи підвестись і низько вклонитись?). Він тільки мовчить та низько схиляє голову, при чому з чола на мармурову підлогу падає кілька крапель поту.
Одначе, даючи згоду, принцеса своїх умов не відкидає: вона стане дружиною пана Мертенса тоді, як у руках його буде коронка Зігфріда, а на голові — корона Землі. І третя умова: до того часу їхні заручини лишаються тайною для всіх.
Пан президент ізнову мовчки й низько схиляє велику іржаву голову. І рипким, застудженим від хвилювання голосом одповідає її світлості. Те щастя й та велика честь, які йому обіцяні, є така велетенська сила, що вона зруйнує всі перепони, які стоять на шляху осягнення поставлених умов. Тепер, коли цим візитом йому подана дружня рука її світлості, тільки втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всі ж людські, земні перешкоди від сьогоднішнього дня можна вважати майже за неіснуючі. Треба тільки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тільки кілька місяців.
Принцеса на мент заплющує очі й зразу стає подібна до вийнятої з домовини й посадженої в фотель. Але тут же розплющує очі й простягає руку панові президентові. Пан президент обережно й побожно притуляється до неї кінчиками уст, боячись торкнутися пітним, мокрим місцем над горішньою губою.
І її світлість тим самим байдужо певним, рівно-величним кроком проходить знову до свого скромного автомобіля. Знову гримить музика, гуркотять крики гвардії, лопотять і тріпочуться прапори під гарячим вітром. А далеко над Берліном у буро-синіх купах хмар блимає сліпучими щілинами небо.
І тільки як принцеса, попрощавшися з притихлою від величі історичного моменту, від пишності и грандіозності зустрічі графинею, лишається сама в себе в спальні, з неї, як сукня, спадає витягнена рівна величність. Вона сідає в фотель, притуляє голову до спинки і, зігнувшись, самотньо

читати