Завантажити

так. Ну, що він, тон Рінкель? Де він сидить?
Він сидить добре, в льоху «лісової лабораторії». Камера добра, нічого. Але річ не в тому. А в тому, що він запевняє, що був у Елленберга з метою дістати через нього можливість пройти до Мертенса. І вже той йому обіцяв. Він не хотів нічого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнічений, зовсім убитий і такий жалюгідний, що аж дивно. Навіть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт — страшне непорозуміння, помилка, що він, навпаки, заслуговує з боку організації на всяке признання за свої заходи Ну, і от що його з ним робити?
Макс заплющує очі й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Він швидко розплющує їх і гуд зникає, але в висках ритмічно, швидко, гарячкове гупає кров.
— Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?
— Розуміється, розстріляти. Все бреше.
Тіле заклопотано зітхає й сильно тре долонею підборіддя. Так, розстріляти не трудно, це — не штука А втім, ану ж не бреше? Як це перевірити? А що, як Рінкель дійсно в цій справі був у Елленберга? І має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?
— Бреше. Нічого не має. Фу, як нестерпно душно.
Стає вже темно. Чи то від хмар? Раптом уся темна стіна проти вікна злітає кудись угору, і замість неї синювате білим, сліпучим світлом мерехтить екран і моментально зникає. В хаті стає темніше, а Тіле й усі предмети огортає сіре павутиння. І вмить над містом із металічним тріском розривається страшенний гуркіт і довго котиться, підстрибуючи по небу глухими грізними розкотами.
Макс ізривається з фотеля й підбігає до вікна. В очі йому ріже зеленкувато-білий велетенський зигзаг, що перерізує все небо, і над самою головою, немов на горішньому помешканні, з дзвінкітним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон заліза, прокочується грім. За ним—другий вагон, третій. Хтось м'якими гігантськими ногами бігає по залізному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всім тілом.
Макс витягує обидві руки в вікно, до неба, широко розкриває очі, і дух йому забиває від незрозумілої дикої, кричущої радості.
Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тіле, але він зараз же тоне в гуркоті грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумі дощу.
Раптом Макс чує, як Тіле сильно шарпає його за руку. Макс озирається. Перед ним на мить миготять злякані, жадні, радісно-люті очі Тіле.
— Швидше! Біжім!.. Мертенс!
І Тіле прожогом вилітає з кімнати. Макс, увесь повний грому, радісно-лютих очей Тіле, нерозуміння й захвату, зривається з місця й біжить за ним у розчинені темні двері.
***
Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палаці Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бігають величезними коридорами урядовці, так само цокочуть, як величезні коники, писальні машини, так само невтомно працюють усі палацові апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомоні — понура, нашорошена.
Граф Елленберг од самого ранку не виїжджає з території палацу. Він сам дає накази офіцерам охорони, сам навіть перевіряє пости, сам обходить усі коридори, що прилягають до покоїв пана президента. Але що діється в самого пана президента, він не знає — пан президент зовсім забув про існування графа Елленберга, не те що не кличе, а навіть не згадує про нього.
І тільки через Вінтера графові Елленбергові, міністрові охорони, відомо, що пан президент цілком спокійно, навіть гумористичне поставились до ідіотичної оповістки інараківськоі банди, що працюють, як і щодня, з невтомною енергією, хіба що тільки дуже гніваються на «йолопів» на біржі (та на вкладників). Навіть хотіли їхати до Банку, щоб показатися публіці й завдати їй гарненького прочухана за легкодушність. Але Штіфель і райхсканцлер, спасибі їм, одрадили й стримали пана президента від цього небезпечного кроку.
Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсім нечутно ходить по кабінету, нахиливши горбкувату голову. І вмить зупиняється, підводить лице й широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирішено! Гра — так гра!
Він кличе генерала палацової охорони й дає йому накази. Через півгодини-годину він буде назад. Телефоном його можна знайти в домі батька його, графа фон Елленберга.
Вітер б'є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Біржа в паніці розбіглась Банк майже в облозі. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революція, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'які, жіночі коліна. Хто знає, чи не прислужився!Інарак панові президентові?
Камердинер Фріц не відважується зголосити її світлості принцесі графа Елленберга — у принцеси болить голова, і вопи звеліли не турбувати їх нічим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фріца и наказує негайно зголосити її світлості.
Дійсно, очі її світлості стомлені, мляві й трошки червонуваті, наче від вітру або від сліз.

читати