Завантажити

раніше було. Ви ж самі бачите, що ваші трони, корони, влади, слави — все ж це таке малесеньке, мініатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всі будемо королями й богами, як каже Шпіндлер. Правда ж, Елізо! Ради бога, плюньте ж ви нарешті на своє князівство, корони й тому подібне. Записуйтесь до Вільної Спілки. В вас же так багато сил, знання, волі, ви можете бути такою прекрасною! Скільки ми будемо робити, як це буде страшно цікаво, гарно! От як тільки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хіба ж це можна?!
— Що ж це за свято буде?
— Ух, грандіозне, колосальне свято! Це буде на полі. На широченному полі. Посередині буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник — я не знаю ще напевно. Це тільки проект. Ну, одне слово, буде ціла церемонія. Елізо! Ви мусите до свята все забути, помиритись і стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!
Еліза з блукаючою ніжно-глузливою посмішкою і з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вікно. І, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очі блукаючим усміхом, помалу й теж ніжно глузливо говорить.
— Може, й справді не буде боляче.
— Напевно, Елізо! Ручусь вам своєю любов'ю до Макса. Ех, Елізо, як це прекрасно буде! Як тільки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну річ (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), і тоді ми почнемо виселяти всю чужу публіку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожні цілі будинки!) А самі зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, — ви з Георгом (він знайдеться, неодмінно знайдеться!), а в покоях Фріди — Рудольф із Ірмою. Я вже про цей план говорила і з ним, і з Максом, і вони цілком погоджуються, а Ірма трохи не задушила мене з радості, бо я їй заявила, що візьму й сама повінчаю їх. А особливо Руді задоволений. Розуміється, коли тюхтій, то...
Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Еліза ліниво підводиться, злегка потягається й сміється негарним, жорстким, злим смішком. І зразу видно, що весь її попередній дитячо-соромливий ніжний сміх, усе червоніння, задумлива напівзгода — все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине існуюче є оцей жорсткий сухий смішок.
— Що сталось, Елізо? Чого ви смієтесь?
— Сміюсь, Трудонько, з вашої милої здатності фантазувати й захоплюватися мріями. На жаль, я не запишусь до Вільної Спілки. Я не маю здатності вірити в фантастику.
Труда не може ще повірити, отямитись од цього незрозумілого перескоку Елізи.
— Та ви це серйозно, Елізо?!
— Цілком серйозно, Трудо.
Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смішок, на схудлий сухий ніс, на недобрі очі. Потім рішуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.
—- Так. Тепер я розумію, Елізо, чого вам нелюбовно й нещасливо від вашої любові, а боляче. Ну, тільки ваш Георг буде каятись! І ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на міне, а я кажу те, що думаю І скажу це саме в лице вашому... владиці Прощайте, Елізо. Скажіть мамі, якщо спитає про мене, що я хотіла до неї зайти. Але мені зробили в цій кімнаті таку прикрість, що я не можу нікого бачити.
Вона бере жужмом із канапи жакет, капелюш і, шкандибаючи на праву ногу, іде до виходу. Еліза стоїть із тою самою посмішкою, із закостенілим сіро-жовтим схудлим лицем і падаючим волоссям. На порозі Труда озирається:
— Це рішуче, Елізо?
Еліза примружує очі.
— Рішуче, Трудо.
Труда дивиться в підлогу.
— Дивно... Все ж таки дивно. Незрозуміле. Значить, Ірма мала рацію. Примружені очі розплющуються.
— А? Яку ж то рацію мала панна Ірма? Це цікаво.
— Вона сказала, що для вас краще смерть, ніж Сонячна машина. Очі знову ж примружуються, голова гордо вирівнюється.
— Хм! Панна Ірма мала рацію, Трудо. Дійсно — краще смерть. Можете вітати її з геніальною прозорливістю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з місця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом і капелюшем. Потім, волочачи ними по землі, помалу повертається до дверей і задумливо відчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, підходить Еліза. Підходить, чудно дивиться в самі очі й трохи хрипко додає:
— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не від ненависті, а... від любові. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
І, рвучко, круто відвернувшись, іде до вікна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозуміло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину біля вікна. Потім одчиняє двері й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
***
Такі затихлі, такі запорошені, такі ще недавно забуті машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Під

читати