Завантажити

так, щоб світло лампи було за ним Очі його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!
— Ну, я слухаю. Руді!
— Добре Зараз.. Я прошу влаштувати мені побачення з принцесою.
Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стінки чорний жук.
Руді ж уперто спокійно розглядає підлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справі?
— З принцесою?! З тою, що в Елленбергів?! Що ж ти маєш до неї?
— Мені треба, Масі.
Макс починає розуміти, але не може, не сила йому вірити своиому розумінню. Руді ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вірити.
Хм Тепер усе ясно. Одну дивність роз'яснює друга, ще більша.
— Що ж, Руді? Коли це так.. треба тобі, то.. Але чи схоче ж. принцеса?
Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нігтем якесь місце й подає Максові.
«Того, хто помилився весною в саду, хто вміє дотримувати слова, об'єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення».
— Так ця дивна оповістка... до тебе?!
День у день вона акуратно з'являється по всіх газетах на першій сторінці, обведена густою, чорною лінією, викликаючи в читачів тисячі здогадів усякого роду від гумористичних до трагічних. І ніколи Максові за всі блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок німецьких монархів, наречена некоронованого самодержця, царя Німеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Руді. Значить, у них там були якісь свої відносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!
Макс кладе газету на стіл і починає ходити по майстерні, обминаючи валізку із старим битим склом.
— Добре, Руді. Дійсно, по щирості, я без великої радості буду робити тобі цю послугу. Я, звичайно, нічого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю від мами про участь цієї... особи в запровадженні тебе до лікарні, то не дає мені певності, що тут справа зовсім проста. Добре, добре, Руді! Я нічого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повинні прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе відповідальності.
— Спасибі, Масі. Я зарані приймаю все. А принцеса мусить.
— Добре. Завтра ж ти матимеш із нею побачення.
І Макс зараз же прощається, не дивлячись на Руді.
Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масі.
***
Ніч і день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.
Потоками, річками зливається життя в затихле озеро принцеси Елізи. Тільки одного струмочка, ні, одної тільки маленької бризки немає та й нема. І через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елізи. Паризький конгрес, таємна грізна ворушня Сходу Землі, примара світової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здіймає це хвиль на понуро застиглому озері принцеси Елізи. Йому треба малесенької, крихітної бризки.
І сни соромні, хоробливі, страшні сни перестали ганьбити зелені, потомлені, захмурені очі. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесі Елізі.
Ніч стрибає через день і, нахилившись, підставляє спину дневі. Сонячна машина, чорні рамці страшних списків, безмилосердна боротьба, фотографії тих, що попали під колеса неминучості, зціплені зуби, глухий шум дихання стихії. Ні, не здіймається хвилями заціпеніле озеро принцеси Елізи.
І раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. І переповнилось озеро принцеси Елізи, понялося нестримними хвилями, вихорами.
Суворий чоловічий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвістив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цілий ряд милих, смішних, образливих, любих умов. Бути точно о десятій там і там. Червоне авто Входити, не питаючись нікого Підлягати всьому Ніяких проводарів.
Ах, дурненький, смішний янгол! Та коли б умовою побачення він поставив, щоб вона, принцеса Еліза, гола вийшла на плац і там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цієї умови?
Розуміється, все це ненормальне, незрозуміле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйозніше за всі катастрофи світу. Так, кілька тижнів тому вона сама підписала йому смертний присуд, вона сама віддала його на розп'яття. Ну, і що ж? І віддала, і, може, знову віддасть, а от же обізвався він, а от же німіють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?
Боже, як сунеться день, як крихітна гусінь ізгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?
Розуміється, це інаракісти везтимуть її до нього Він у них, у цієї банди. І вона, принцеса Еліза, наречена майбутнього Короля Землі, вона віддає себе в руки убійників, бандитів і грабіжників, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевілля, кошмар! Але, коли б усі кошмари були такі, вона б ніколи не хотіла прокидатися від них.
І ніякого, ніякого виправдання

читати