Завантажити

для всі іх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!
Макс не ображається, не стріпує головою, тільки все так само посміхається.
— Ні, не рукопис. А хочеш знати, що це?
— Як же не хотіти, коли ця мацапура всю нашу увагу відбирає. Мушу нарешті знати!
— Це — індульгенція, Сузанно. Індульгенція всьому людству, всім людям разом і кожному зокрема, між ними і тобі, і мені.
— Хм! Загадково. Але що тобі індульгенція потрібна, то в цьому ніякого сумніву немає.
— Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цін коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.
— Боже, яка ж це, певне, нудна річ!
— У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.
— Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.
— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Переверне всі ваші «непохитні» закони краси, моралі, економіки, науки, політики. Поперемішає всі народи на землі дужче за вавілонську башту. Поруйнує...
— Господи! Я боюсь, Максе! І мій грот висадить?
— І твій грот, і тебе, і мене, і твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робітників на твоїх фабриках — усіх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.
Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на підлогу. Груди напругло, туго здригаються, і бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сіна, закидається за спину.
— Вже знаю! Стиль відозв Інараку! Господи, та як же я відразу не догадалась? Машина ледарів, калік і бездар? Так?
Макс помалу підводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смішка, нетерплячого чекання. Вони сміються одверто, піднято, войовничо. Вони нарешті зустрілися з ворогом, якого довго чекали.
— А, це цікаво! Покажи, покажи!
— Хм! Коли ти так зарані ставишся, то чи є рація навіть показувати.
— О ні, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж ізціляє калік, сліпих, глухих, кривих. Ні хіба?
Макс якийсь мент рагається, потім помалу розв'язує коробку й відкриває її. Сузанна з цікавістю зазирає всередину; там видно тільки якусь чорну півкруглу пукатість Макс обережно просуває руки вниз, підхоплює з боків апарат, легенько виймає його і ставить на канапу камінь. Мідна корба, комин, скла, шапочки цвяшків кричуще випинаються на тлі моху сі-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмішкувато й обережно, щоб не доторкнутись навіть кінчиком шовкового жабуриння, підходить ближче.
— Так оце та страшна бомба, індульгенція, краса, радість, чудо з чудес? Так? Імпозантний вигляд. Дійсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?
Макс ізбоку з цікавістю оглядає злегка перехилене напівголе струнке туге тіло (але воно вже чогось не хвилює і очі не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тінях тіла).
— Ти не вважаєш за потрібне навіть відповісти бідній неофітці?
— Ні, чого ж. Можу відповісти. Можу навіть показати, як робиться сонячний хліб. Можливо, що ти інакше будеш говорити, коли попробуєш його і...
— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О ні. Я, слава богові, ще не каліка, не бездара, не ледарка й не божевільна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю ніякого бажання.
— Невже навіть цікавості немає?
— Мене огидні речі мало коли цікавили.
— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподівався. Я думав, що ти здатна побачити іншу красу. Ну, що ж: різне розуміння краси буває.
Макс помалу бере апарат і вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмішкою слідкує, як один край машини ніяк не хоче входити й як ніжно, обережно, побожно натискають на нього Максові пальці. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалці.
— Прощай, Сузанно.
Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посміхається.
— Невже більше нічого тобі не треба було, як показати бомбу? Ти зовсім хочеш бути подібний до побігущого з магазину; приніс, показав, не вподобалось — і він іде собі геть.
— Так, Сузанно, я — побігущий із магазину.
— Сумно. А я думала, що ти мій милий. І я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарешті кінець усій нашій боротьбі, всім дурним нашим сваркам, непорозумінням. (Чекай). От прийде він, мій віястий, мій палахкий, мій гарний милий, прийде з великою радістю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — і... Але прийшов побігущий із коробкою. Де ж та радість і кпаса, що ти обіцяв? Га?
Макс спускає вії на коробку.
— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.
Сузанна вмить люто, обурено стріпує головою так, що по плечах пробігають дрібні шовкові хвилі.
— Ні, це вже...

читати