Електронна бібліотека/Проза
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очі їй були потуплені вниз, і вона не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота й, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку й скоса позирав на його.
Надвечір на подвір'ї з'явився наймач в білих комірчиках і в жовтому брилі. Кожному він казав «холюпчик», і коли дихав, то живіт йому колихався, як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На сей раз найнялись-таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений, і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязність спугнути щось.
— Найнявся? — раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся, й очі йому зробились темними і глибокими.
— Найнявся... — промовив він, не маючи, сили одірвати погляду від синіх, мрійних очей Катрі. — А ти?
— Я — ні. Не треба дівчат... Не наймайся й ти, разом наймемось, — додала вона хмуро й суворо глянула на його. Потім зараз же почервоніла, гнівно зиркнула на його залите щастям лице й кинула: — А хоч, то наймайсь. Просить не буду!
І швидко одійшла в другий бік. Василь хотів піти за нею, але глянув на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову посміхнувся й, одійшовши до клунків, сів коло їх. Лице йому зблідло, очі були напружені, й губи кривились од якоїсь тужливої радості.
Гурт найнятих чогось топтавсь на місці, чогось там сміялись, кричали, чоловік в комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до їх і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.
— Ну, складайся, хлопче, складайсь...— раптом зачувсь йому за спиною Софронів голос. — Зараз на вагон сідаємо, та й з Богом.
Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку од рота й спокійно сказав:
— Я не хочу найматись.
І, приклавши знову сопілку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон підняв брови, роззявив рота й подививсь на його.
— От туди в халяву твоїй мамі! — нарешті вимовив він. — Се ж по-якому?
Василь грав собі й дививсь кудись темними, щасливими очима.
— Хм... Так... — озирнув його пильними очима Софрон. — Значить, остаєшся? Так, так... Ну да. То вже так... А їсти? Хліба ж у торбі вже нема... Га, Василю?
— Ну, то що?
— А що ж ти їстимеш?
— Не знаю...
— Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?
— Не знаю...
— Так. Значить, кидаєш мене? Начхать і на рідного дядька?
Василь мовчки обтер сопілку об штани, засунув її за пазуху і ліг лицем до неба.
— Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь і ви... — промовив він весело.
— Та їсти ж що будемо? — скрикнув Софрон.
— Їсти?.. Та якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.
Дядько Софрон постояв, потім, посміхнувшись, злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку і сів коло Василя.
— Так, так... — нарешті забурмотів він. — Тільки що з того буде? А щось таки буде... О, накажи мене Бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаєм Таврію...
Повз їх пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених квітках спідниця її теж весело хилиталась. Софрон подивився їй услід, скосив на Василя свої хворі очі й, посміхнувшись, забурмотів знов:
— Ми щось таки виспіваємо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так і слід, хай плаче твоє горе, а ти в його піснею... Що ж? Сльоза дурна... Сльоза не поможе...
А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувсь на другий бік і пробурмотів:
— Ну да... То вже так!..
І, зітхнувши, затих. Ні докорів, ні балачок про те вже більш не було.
Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались в город за яким-небудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок в кишенях. І важко, мабуть, було нести ті копійки, бо вони так помалу раз у раз вертались і так мляво посовувались їм ноги! Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.
Глухо гудів внизу той город, з якого так тяжко було витягувати такі маленькі, легенькі копійки, і сіре сяєво, схоже на сяєво, що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувате свистіли паровози, але сопілка була ще ніжніша від того. А може, й не від того...
— Чудний ти... — посміхалась Катря, зазираючи в лице Василеві. — І сьогодні тобі жалько?
— Жалько... — ховаючи їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.
— Та чого? Чудак парубок... Як дитина... І сердишся на його — йому жалько. І цілуєш, теж жалько. Так любиш, чи що?
— Не знаю...
— Хм... А от мені тільки тоді жалько, як ти граєш...
Мати чогось згадуються... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там, на станції, живуть у розкошах... І жалько-жалько — на долю... Грай
Останні події
- 03.05.2024|13:07Видавництво "Комубук" відкрило передзамовлення на новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
- 02.05.2024|06:31У Києві відкриється виставка фоторобіт Максима Кривцова
- 30.04.2024|08:08100 найкращих книжок фестивалю «Книжкова країна»
- 27.04.2024|18:07Культовий роман Любка Дереша "Культ" вийшов у ВСЛ
- 26.04.2024|22:21Визначено переможців Всеукраїнського конкурсу "Стежками Каменярами"
- 26.04.2024|22:11Фредерік Верно: "Тільки пишучи картину чи роман, втамовується внутрішній голод"
- 26.04.2024|13:27У Конотопі з’явилася вулиця імені Дмитра Капранова
- 26.04.2024|11:17У ВСЛ вийде книжка Сергія Руденка "Анатомія ненависті. Путін і Україна"
- 25.04.2024|12:38Казковий детектив
- 25.04.2024|11:00У "Віхолі" побачила світ книжка Катерини Липи "Історія архітектурних стилів, великих і не дуже"