Завантажити

вимученими очима, підведеними, як звичайно, у всіх проституток, з намальованими губами, але такого рисунку, який може бути тільки в мертвяка.
Чого вона ходила темними ночами попід стінами? Невже можуть бути такі мужчини, що ідуть з нею?
Хм! Наталя сумнівається.
Я ще раз озирнувся й, посміхаючись, подивився їй в лице. Се лице цілком відповідало тому, що було мені в грудях.
Ще не ставало, щоб я почав цілувать се лице, щоб се створіння милувало мене.
А чому ні? Хе! Вона певно, якраз для таких, як я зараз, і призначена.
— Добрий вечір,— промовила вона тихим і, правду казати, мелодійним голосом.
— Добрий вечір! — голосно одповів я, все-таки посміхаючись.
Вона пильно вдивилась в мою посмішку, обвела розрізненими очима моє лице, груди і так же тихо й рівно спитала:
— Гуляєте?
Я розреготався.
— Розуміється, гуляю! Я люблю в чудову погоду гуляти поулицях.
Вона ще раз зупинила на мені свої мертві очі. На лиці, запудренному до мертвої непорушності, не мигнуло нічого, немов вона вже звикла й до такого сміху, і взагалі до таких добродіїв, що гуляють в чудову погоду по тихих улицях.
— Ходімте зо мною? — нахилила вона голову.
— Куди?
— Ну, «куди». До мене.
— Чого?
Вона подивилась на мене.
— Ви не знаєте?
Я теж подивився на неї. Якийсь прохожий під зонтиком озирнувся на нас. Глянув на неї, потім швидко на мене і на лиці його я прочитав немов здивовання, усмішку і жаль до мене.
А що б то сказала Наталя? Хе!
— Підете? — спитала вона, нахиливши знов голову.
Мені раптом стало так холодно, що аж по голові пройшов мороз. Не від того, що я був в одному піджаку, а від чогось іншого, від чого навіть на екваторі людині стан? холодно.
— В мене немає грошей,— хмуро й холодно сказав я.
— Ви мені колись оддасте.
Хм! Ся мара рішуче хотіла замінить мені Наталю. Чудово.
— Ходім — сказав я.
Вона мовчки повернулась і пішла вперед, майже беззвучно ступаючи по мокрому тротуарі. Сіре пальто, схоже на саван, рівно, не коливаючись, звисало до самої землі.
Я посміхався, але йшов рішуче за нею. Ми йшли недовго.
Жила вона на шостому поверсі, в мансарді, в маленькій кімнаті, в якій одна стіна з вікнами була зрізана до половини і на ній лежала покрівля. Один куток був запнутий якимсь сірим покривалом, в другому ліжко стояло, широке, спокійне. На стінах висіло багато гравюр.
Се були знімки переважно з класичних речей. Багато роденівських. Я се помітив зразу. Де вона могла взяти їх, ся мара, й навіщо вони їй?
— У вас гравюр багато,— сказав я. Вона якось злякано подивилась на мене, немов я хотів одняти в неї сі гравюри.
— Ви любите їх чи вам подарували?
— Люблю,— тихо сказала вона й почала швидко, поспішно роздягатись.
Я присів на стілець біля столу і схилив голову на руки. Сміятись уже не хотілось... Хотілось... Ні, кінець!
— Вам тяжко? — почув я біля себе тихий шепіт. Я підвів голову й засміявся їй в лице.
— Чого мені тяжко? Того, що піднявся на шостий поверх? Се ще невелика біда. Буває й гірше... Еге ж. Ну, так ми будемо спати тепер? Чудесно... У вас тут затишно... А що то в кутку? Друге ліжко? Може, для визначних гостей?
— Ні, там висить моя одежа.
— Одежа? Ну, все одно... Хоч би й серце там висіло, плювать. Е, на все плювать і більше нічого. Правда?
— Правда,— тихо кинула вона, а сама дивилась на мене пильно-пильно. Їй-богу, у неї були гарні очі... Ні, не очі, а погляд. Очі були погані, риб'ячі, тут уже нічого не зробиш. Але погляд їх був гарний. Ах, якби так уміла Наталя дивитись своїми очима. Е, плювать!
— Так, значить, роздягатись? Чудесно. У вас багато гостей буває?
— Ні, недуже...
— Не дуже? Ну, все одно.
А, може, взять, одягти капелюх і піти собі?
— Я негарна і до мене мало йдуть.
— Хіба?
А Наталя така гарна, що...
Мені так защеміло в грудях, що хотілось упасти додолу й скрюченими пальцями гребти по підлозі.
Я криво посміхнувся до неї. Не думаю, щоб в сій усмішці вона прочитала радість.
Обережно, ласкаво торкнулась моєї руки і ніжно погладила її.
І дивна річ, мені стало раптом тепло в грудях, стало жалко себе.
— Ви всякого так милуєте?
— Кому тяжко.
Ні, рішуче в голосі її було щось надзвичайно хороше, щось кротке, сумне, але сумне тим сумом, який виникає з глибокого розуміння.
— Чого ж ви думаєте, що мені тяжко?
Вона посміхнулась і, нічого не сказавши, одійшла, зупинилась коло столу й задумалась. Світло лямпи, прибите зеленим абажуром, клало зеленувато-сірий кольор на її негарне обличчя. Вона здавалась мертвяком, що задумчиво міркує над прожитим життям, що з темряви й тиші домовини все бачить, розуміє і сумує кротким покірним сумом.
— Кому самому тяжко, той може зрозуміти й другого.
І сказавши се, вона винувато й боязко подивилась на мене, злякавшись, що посміла прирівнять себе до мене.
Я знов устав і почав ходить по кімнаті. Якби я міг узять, здушить руками груди і видушить, як з м'яча, повітря, те що давить їх. Боже ж, як давить!
— Слухайте! У вас нема вила?
— Ні, нема...
— А той...
Хм! Шворка у неї, напевне,

читати