Завантажити

закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.
— Що тут трапилося? — спитав передній, осаджуючи баского білого коня.
Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з-під соболиної шапки бистрий погляд.
Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.
— Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!
Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з-за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?
Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:
— Цю сім'ю я заберу з собою в Корсунь!
— Слухаюсь, пане полковнику, — вклонився Свирид Многогрішний.
— Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.
— Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетів з лиця усміх.
— Чекай, чекай, полковнику! — сказав він насуплено. — Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.
— Я слухаю, мурзо, — повернувся до нього полковник.
— Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!
— На якій підставі?
— Військова сила в моїх руках... Це мій ясир!
— Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!
Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.
— То з Правобережжя... А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!
— Все одно... Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?
— Але ж я повинен одержати щось за цей похід!— вигукнув розлютований мурза. — Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?
— Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить...
— Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!
— Звичайно, можеш, мурзо... Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!
— Тьфу, шайтан!— плюнув мурза. — Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!
— Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! — відрізав полковник.
Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.
Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:
— Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь — там побалакаємо... А зараз у нас багато інших турбот... Пане хорунжий, — звернувся він до Многогрішного, — я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!
Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:
— Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний... А це, — він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, — корсунський полковник Іван Яненченко... Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!
Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.
Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник
Яненченко.
— Люди! — голос у нього був різкий, сильний. — Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас — вихідці, втікачі з правого берега... Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там — могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть

читати