Завантажити

дикі звірі люблять свій край... А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільнії Землі — скільки хочеш! Селися — де хочеші Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович, ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих — та й гайда з богом у дорогу!
Натовп сколихнувся. Всі раптом загули, зашуміли. Радість від того, що це ще не татарська неволя, почала поволі гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клуні, повітки, поля, засіяні озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всім відомо, що на Правобережжі майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рік і кисільних берегів приведе їх цей бистроокий полковник?
Серед жінок почулося схлипування. Потім котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловіче невдоволення.
З натовпу наперед випхався Іваник. Зінька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловік відмахнувся од неї і став насупроти полковника.
— А якщо, приміром, знаєш-маєш, я нікуди звідси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тоді? Чи можу я залишитися з родиною тута?
Він поклонився полковникові в пояс і, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо відповіді.
Янеяченко зміряв його важким, суворим поглядом.
— Жодна жива душа тут не залишиться! Поїдуть усі!..
— Але ж чому? Я вже тутечки, знаєш-маєш, звик, обжився... І не хочу повертатися, приміром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали... Там зараз, либонь, одні вовки виють на пустирищах та гайвороння кружляє над безлюдним степом...
Яненченко ще більше потемнів на виду.
— Поїдеш, вишкребку! Ти чуєш — поїдеш! Ми силою заберемо від Самойловича весь люд і переведемо на той бік! Заселимо Правобережжя!..
— Гм, звичайно, заберете, якщо подужаєте, — просторікував упертий чоловічок, знову кланяючись полковникові. — Тільки ж...
Він не встиг закінчити думки, Яненченко раптом вихопив з піхов шаблю і заніс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь.
— Замовкни, блазню!
Він не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зінька і своєю могутньою статурою затулила чоловіка.
— Пане полковнику! — крикнула. — У мене ж двійко діток! Яненченко якусь мить повагався, потім опустив шаблю.
— Так ось мій наказ! — кинув він у натовп. — Всі чоловіки й діти залишаться тут, а жінки й старі повернуться додому, запряжуть коней чи волів, заберуть одяг та збіжжя — і в путь!.. До Корсуня
вас супроводжуватиме загін пана хорунжого! Хто має намір утекти, хай спочатку пересвідчиться, чи міцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко відокремлять її від тіла! Або ж заарканять і потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чуєш?
Многогрішний кивнув головою.
За якусь годину валка саней, навантажених домашнім скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, виїхала з Дубової Балки, її супроводжував чималий татарський загін.
Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востаннє побачити рідні оселі. І не повірили своїм очам: весь хутір палав! Вулицями мчали вершники зі смолоскипами в руках — і за ними спалахували солом'яні та очеретяні стріхи хатин, повіток, клунь. Здіймалися до неба малинові язики полум'я над стіжками сіна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи іскристо-білий сніг чорним попелом.
Валка зупинилась. Захлипали діти, заголосили жінки. Чоловіки в безсилій люті стискували кулаки. У вогні гинуло їхнє добро, надбане важкою працею. Тепер у них ніде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного світу.
— Гайда! Гайда! — загукали татари. — Йдіть, брудні свині!
Валка рушила знову.
Дід Онопрій зі своїми саньми опинився майже попереду. Він важко брьохався разом з чоловіками непротоптаною цілиною, цьвохкав батогом на сірих волів. Жінки сиділи на санях, а Яцько йшов позаду, спідлоба бликаючи на вершників, що вартували валку та на чорне рідколісся, за яким — він знав — починаються
глибокі яруги.
Там, де ліс зовсім близько підійшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбік і шпарко, мов заєць, помчав геть від валки.
— Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! — гукнув дід
Онопрій.
Та Яцько тільки махнув рукою і ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини.
— Стій! Стій! — почувся позаду голос Многогрішного. Кілька вершників повернули за втікачем. Одиноко просвистіла стріла. Та Яцько шуснув у ліс і запетляв поміж кущами глоду, ліщини, безлистої бузини... Вершники спішились і погналися за
ним.
Валка зупинилась. Не всі знали, що трапилося попереду,

читати