Завантажити

— І цей теж? О боже!..
— Цей випустив з ями кількох в'язнів, не поклавши за них у казну жодного шеляга... Кажуть, на цьому він добренько погрів руки... І з корчми не вилазить!
— Це все?
— Все.
— А як переселенці?
— Злидота... Перетрусили — жодного злотого не знайшли... Тимчасово поселилися на Шполівцях. А весною примусимо орати, сіяти...
— А ті... дівчата?
— їх поселено, як і наказано вашою ясновельможністю, тут поряд... На Викітці... Стежу за кожним кроком...
— А турки?
— Азем-ага взяв на службу.
— Умгу... Це добре... Однак їх треба остерігатися, бо вони про все доповідатимуть Азем-азі.
— А той — кам'янецькому паші Галілю, великому візирові або й самому султанові, — додав Многогрішний.
— Про це міг і не нагадувати: сам знаю... А ось хто з наших доносить Азем-азі — оце я хотів би знати!
— Хто ж? Астаматій і Варениця, безперечно, причетні до цього...
Юрась кисло скривився.
— А може, й ти? Га?
Многогрішний злякано перехрестився.
— Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест — я вам найвіддані-ший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недругові горло перегризти!
— Гаразд, гаразд, вірю, — недбало махнув рукою гетьман, а потім, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:— Ти єдиний, на кого я можу покластися... Що ж пропонуєш зробити з цими зрадниками?
— Пропонувати і вирішувати має ваша ясновельможність. А моя справа — доповісти про все правдиво, як на духу.
— Ти схопив їх?
— Без вашого наказу? — здивувався Многогрішний. — Як би я посмів?
— Схопити злодюг! Негайної І тримати під посиленою вартою!.. Трохи зміцнію — сам говоритиму з ними!
— Буде зроблено, ваша ясновельможність. Але...
— Ну, що ще?
— Кого ж призначити на їхні місця?
На якусь мить Юрась задумався. Потім рішуче сказав:
— Без наказного гетьмана обійдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником... — він зробив паузу, пильно оглянув Многогрішного. Той схилив віддано голову, ніби чекав подяки за вірну службу. — А сотником... будеш ти, Свириде! Служи мені щиро — і я ніколи не забуду про тебе!
— Дякую, ваша ясновельможність. — Многогрішний схопив невелику білу руку гетьмана і чмокнув масними губами.
— Гаразд, іди! І зроби все, як я казав!
Задкуючи і кланяючись. Многогрішний вислизнув за двер!
Була неділя. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводі своїх старшин сходив до заутрені, поставив свічку перед образом матері божої за своє видужання, а другу — перед образом спасителя — за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснідав, випив гарячого молока з медом — і відчув себе зовсім здоровим. Одягнувшись у теїь'іий кожух, покритий сірим угорським сукном, узув иалянки і вийшов надвір.
У вічі вдарило яскраве сонячне проміння. З гіллястих яворів з криком знялося вороння. Гетьман примружив очі, глибоко вдихнув морозне повітря, що пахло ранковим димом, і зійшов з ганку.
На просторому майдані вишикувався загін татар, що прибули
до Криму для заміни тих, котрі відбули півроку і мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сиділи на невеликих кошлатих конях і байдуже дивилися на невисокого блідого гетьмана Іхмельніскі та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стриміла споконвічна зброя кочовика — лук, сагайдак зі стрілами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкірою. Біля боку — шабля.
Гетьмана оточили старшини на чолі з Азем-агою і Свиридом Многогрішним. Він привітався з кожним кивком голови, а сал-тану Газї-бею, котрий мав від'їжджати днями до Криму зі своїми людьми, і Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замінити Газі-бея, потиснув руки.
— Спасибі, салтане, за добру службу, — сказав гетьман Газі-бею. — Передай ханові Мюрад-Гірею, що я дуже задоволений тобою і твоїми воїнами!
— Передам, гетьмане, — відповів той, похмуро дивлячись собі під ноги. — Приємно чути похвалу... Однак ми служили не тільки за похвалу.
— Що ти маєш на увазі, салтане?
— Мої люди незадоволені... Вони повертаються з порожніми руками, гетьмане... Треба мало-мало платити.
— Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нічим... Така війна пройшла нашим краєм... Трохи розживемося — заплатимо!
— Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати...
— Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсім опусті-'іа. Де ж ви будете ясир брати? З ким тоді я зостануся?
— Україна велика, ми знайдемо, де взяти, — ошкірився Газі-бей, відчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав:— Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так... Як у вас кажуть, облизня впіймавши... Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобі за спасибі? Боюся, що повернуть коней і помчать

читати