Завантажити

Він небезпечний злочинець!
Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:
— Як тебе звати?
— Феодосією, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Ну, от що, Феодосіє, йди додому... Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити... Йди!
Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.
— А... мої речі?
— Вони належать казні!
— Як же це так? Я ж вірила...
— Виведіть її за ворота! — гукнув Юрась і відвернувся до ями. Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши е кишеню, наказав усім в'язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.
— Хто з вас Семашко? — спитав Юрась.
— Я. — Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.
— Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. — Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. — Як звати?
— Левон Халявицький, — відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в'язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.
— Викуп буде?
— Не буде! У мене нічого немає, — твердо відповів в'язень.
— Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?
— Ні, я такого не думаю.
— На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!
— Не хочу до війська.
— То давай викуп!
— У мене нічим відкупитися. Мав би гроші — віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!
— Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
— Ні, не маю... Заберіть мою хату, мою садибу, мої грунти... А золота немає!
— На бісового батька мені твої грунти і твоя хата! — розсердився Юрась і підвищив голос. — Чи мало зараз повсюди хат-пусток і зарослих бур'янами полів?.. Мені потрібне золото! Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!
— Яку державу і для кого — для турків? — вихопилося у в'язня.
Юрась зблід, як мрець.
— Дурню! — вигукнув різко. — Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?
— Золота у мене немає!
— Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти!
Кремезні пахолки згребли в'язня, звалили на сніг. Один усівся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.
— Раз, два, три... — лічив Многогрішний, — п'ять... десять-п'ятнадцять... тридцять...
Від нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.
— Досить! Підведіть його!
Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.
— Ну, а тепер — скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави на-шоїі Зрозумів, мостивий пане?
— Зрозумів... Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була... — глухо, промовив Халявицький. — Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося... Хоч убийте, правду кажу!
— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків:— Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!
Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.
— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнів, що стояли ні живі ні мертві.
Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
— Ну, що скажете?
— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев'янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!
— Гаразд! Лізьте назад до ями... А ви?
Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.
— Чого ж мовчите?
— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.
— Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами

читати