Завантажити

Арсен, звертаючись до Яцька і Семашка. — Зв'яжіть руки, щоб не втік, собака! Посадіть на коня і стережіть, мов зіницю ока!
Яцько і Семашко підхопили Многогрішного, якому зі страху відібрало ноги, і поволокли нагору.
Арсен кинувся до дверей, крізь грати яких уже просовувалися чиїсь руки.
— Батько Семен?
— Так, голубе! Такі Випустіть мене, хлоп'ята, швидше звід си! — озвався з кам'яниці Палій. На дверях висів міцний замок. Арсен шарпнув — не піддався.
— А ну, синку, пусти мене! — відсторонив його Метелиця. — Колись, бувало, гнув у руках кінські підкови. Спробую зараз... Чи є ще сила?
Він ухопив замок обома ручищами і, натужуючись так, що аж лице побагровіло, поволі почав гнути заіржавіле залізо. Воно скрипнуло — дужка переломилася надвоє. Двері розчинилися — і полковник опинився в обіймах друзів. На ногах і на руках у нього гриміли кайдани.
— Швидше, батьку! — гукнув Арсен. — Тікаймо! Притримуючи ланцюги руками. Палій вийшов з підземелля Йому підвели коня, допомогли сісти.
— Ну, хлопці, орли мої, спасибі вам! — промовив розчулено. Арсен подав знак — і загін, кинувши вози, верхи помчав звивистими вулицями Підкамінного на схід...
На першому привалі, в лісі, відбувся запорозький суд. Свирид Многогрішний тремтів, як у лихоманці. Останнім часом, видно, жилося йому не з медом, бо споганів, схуд, змиршавів, і одяг на ньому теліпався, як на кілкові. Його маленькі хитрі очиці перебігали з одного обличчя на інше. Та найдовше затримувались на Арсенові.
— Братці, що ви хочете зі мною робити? — заскиглив.
— А що роблять зі зрадником? — спитав суворо Метелиця.
— Я не зрадник... Побий мене грім, якщо я кого-небудь зрадив! — белькотав Многогрішний. — Я ні в чому не винен!
— Ти зрадив вітчизну, недолюдку! Слугував, мов лакуза, спочатку туркам, а тепер перекинувся до магната Яблоновського і продав йому за тридцять срібляків полковника Палія! Хіба це не зрада? — грізно промовив Арсен. — І ти ще смієш заявляти, що ні в чому не винен?..
Козаки стояли щільним колом, насуплені, суворі. І Многогрішний, що знічено схилився перед ними, здався нікчемним плюгавим, огидним, як шолудивий пес.
Один Семен Палій не втручався в козацький суд. Сидячи на коні, уже розкутий, смоктав люльку і мовчки дивився на підсудного. “І звідки вони беруться, отакі слимаки, нікчеми? — думав при цьому. — Яка мати їх народжує? В яких сім'ях виростають? Чому один трудів і крові своєї не шкодує для вітчизни, а інший тільки й дивиться, щоб мати з неї якийсь зиск, і продає її тому, хто більше дасть?”
Тим часом Многогрішний почав плакати.
— Братці, помилуйте! Не беріть гріха на душу! За безневинну мою голову бог покарає вас, яко татів-розбійників!..
Арсен відчув, що в його серці піднімається гнів, і, щоб стриматись і не вдарити мерзотника шаблею, правою рукою міцно, аж до болю, стиснув пальці лівої руки. Промовив глухо:
— Не викручуйся. Многогрішний! Не пощастить! Ми тебе зараз судитимемо козацьким судом, судом честі, і ти повинен перед нами говорити правду. Сам знаєш, що за найменшу брехню перед судом честі підсудний без вироку карається на горло!
Многогрішний зблід ще дужче. Він раптом відчув, як язик у роті став шорсткий, мов повсть, а серце з грудей шугнуло вниз і, здавалося, затріпотіло десь аж у п'ятах. Він ледве тримався на ногах.
— Братчики, — звернувся Арсен до побратимів, — багато чого про цю людину, про Свирида Многогрішного, ми не знаємо, але чимало й знаємо. І те, що знаємо, незаперечне свідчить не на його користь. Та щоб він — і ніхто! — не сказав, що ми вчинили над ним самосуд, послухаємо його відповіді на наші запитання, а потім уже будемо міркувати, що з ним робити... Чи згодні з моєю думкою?
— Згодні! — дружно відповіли всі.
— Тоді оберемо суддю... Кого б ви хотіли?
— Тебе, Арсене! — прогув Метелиця. — Кого ж іще? Ти краще, ніж будь-хто з нас, знаєш цього пройдисвіта! Ти й запитуй його, а ми послухаємо й зважимо — правду він говорить чи ні і чого варта та правда!
— Згода, згода! — загукали козаки.
— Тоді й почнемо... — Арсен вийшов у коло, став супроти Многогрішного, промовив тихо, але суворо:— Скажи нам, Свириде Многогрішний, чи ти коли-небудь був запорожцем?
— Був, — кивнув той головою і поглянув на Метелицю.
— Так, був колись, — підтвердив старий, — але таким паскудним, що, пам'ятаю, ми за віщось одного разу присудили покарати його киями... Та він пронюхав про це і вчасно дав драла...
— Було таке?
— Було.
— Тоді перейдемо до пізніших часів... А запитав я тебе про те, чи був запорожцем, щоб знати, як тебе карати, бо, як сам відаєш, ніхто із запорожців не підніме на братчика руки, щоб скарати його на смерть... Такий наш давній звичай...
— Розумію, — прошепотів помертвілими вустами Многогрішний.
— Тепер скажи нам, чи був ти потурнаком? Чи міняв нашу християнську віру на бусурманську?

читати