Завантажити

віддати такий наказ!
— Султани ніколи не помиляються! — крижаним голосом промовив Азем-ага. — Пробач мені, гетьмане Іхмельніскі, але султанський наказ треба виконувати не гаючись... Ти сам, чи тобі допомогти?
— Ні-і-і! — несамовито заверещав Юрась. — Не хочу-у-у! Азем-ага зробив ледь помітний знак рукою, і з-за його спини вийшло троє яничарів. Один схопив Юрася за руки — заломив за спину. Двоє інших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили.
Юрась захарчав, заборсався в петлі, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зів'яв, поник.
Так ніхто і не зрозумів — помер він від удавки чи від страху. Тільки тоді, коли з гетьманом було покінчено, Азем-ага звернув увагу на Многогрішного, що стояв ні живий ні мертвий.
— Ти допоможеш нам, Свирид-агаї Винесеш труп. — І повернувся до яничарів, що стояли позаду. — Давайте лантух!
Один з яничарів швидко розгорнув великий лантух, інші схопили труп гетьмана і головою опустили вниз. Потім міцно зав'язали.
— Бери, Свирид-ага! — наказав Азем-ага. — Послужи востаннє своєму гетьманові!
У Многогрішного з переляку відібрало мову, а ноги ніби приросли до підлоги.
— Ти що — оглух? — штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити мішок на плечі, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага, позаду — яничари.
Многогрішний ледве плентався. Від страшної поклажі, що каменем придавлювала його плечі, у нього макітрилося в голові. Був певен, що востаннє ступає по землі.
На вулиці повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворі стояла темна, хмарна ніч. Місто ніби вимерло — ні перехожого, ні вогника, ні собачого гавкоту. Тільки важке сапання Многогрішного порушувало цю могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився.
— Сюди!
Хтось підштовхнув Многогрішного до кам'яних перил. Він спіткнувся і лантух з гуркотом упав до ніг Азем-аги.
— Тихше ти, шайтанове насіння! — вилаявся ага. — Кидайте!
Яничари схопили лантух і жбурнули через перила вниз, у невидимі холодні води Смотричу. Звідти через деякий час, бо русло ріки лежало в плибокому каньйоні, долинув глухий сплеск і зразу ж розтанув під кам'яним склепінням мосту.
Многогрішний перехрестився.
— Господи, упокой його душу!
— Аллах упокоїть... і прийме його в свої райські сади, — сказав Азем-ага. Було незрозуміле, говорить він серйозно чи насміхається. — Він вірно слугував падишахові і заробив собі царство небесне... А ти, Свирид-ага, забирайся звідси! Якнайшвидше і якомога далі. Зрозумів?
Як було не розуміти!
Многогрішний мовчки вклонився і кинувся навтіки. Він уявив мертвого Юрася Хмельницького і подумки подякував богові за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тісному мішку, котять по слизькому камінні холодні каламутні хвилі...
 
Секретар Таленті, схиливши в поклоні довгасту голову, покриту рідіючим чорним чубом, вийшов з королівського кабінету і, не зачиняючи за собою дверей, сказав:
— Його ясновельможність пан круль ласкаво дозволив тобі пане Комарницький, зайти на коротку аудієнцію.
Арсен вступив до знайомого кабінету.
Собеський сидів за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрібленого сивиною волосся, і пильно дивився на нього. На жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось схвильований.
Арсен вклонився.
— Доброго здоров'я, ваша ясновельможність!
— А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вітаю, вітаю героя Відня. Я ніколи не забуваю тих, хто хоробро бився під моїми знаменами... Сідай, будь ласкавий. Розповідай, з чим прибув!
Арсен зробив кілька кроків до столу, але не сів.
— Ваша ясновельможність, допущена велика несправедливість і я приїхав просити у вас допомоги й захисту...
— Несправедливість!.. О Єзус! І тут несправедливість! Здається вся сьогоднішня Польща зіткана з одних несправедливостей! — вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полоні своїх думок чи під впливом перерваної розмови з секретарем...
— Про які несправедливості говорить ясновельможний пан король? — здивувався Арсен. — Скажіть, хто образив королівську милість — і я...
— Ні, ні, не те, тут одна шабля не допоможе, — замахав руками Собеський. — Магнатські інтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить мені серце! Кожен тягне в свій бік. Ніхто не думає про ойчизну, а тільки про свої маєтки, про свій гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер — мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич — магнатом! Всюди — розбрат, підкупи, тяганина по судах, збройні наїзди, грабунки, розбій... Ніхто не боїться королівської влади, всяк покладається на шаблю. Анархія — та й годі!
Арсен мовчав, сторопівши від такого королівського одкровення.
Помітивши його розгубленість,

читати