Завантажити

життя, і розлуку з сім'ями, за яку нерідко лили і свою,! чужу кров і клали голови... Тепер вони стояли принишклі, мов діти, і напружено думали — яке ж прізвисько дати цьому русявому красеневі з обвітреним мужнім лицем і високим, злегка похилим чолом? І ніхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастіше наділяли новаків, на зразок — Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока міцна статура, розумний погляд сірих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг — ніщо не давало приводу для образливого прізвиська.
Але ж якось треба назвати!
Спихальський тихенько підсміювався і підштовхував Гурка під бік — попався, мовляв!
А Покотило, щоб остаточно розвіяти про себе погане враження, з улесливою посмішкою вигукнув:
— Ну, от бачите? Як же його приймати? Він нічого такого не зробив, щоб навіть прізвисько йому придумати!
— Ай справді, матері його ковінька! — показав свого єдиного зуба Шевчик. — Він ще нічим перед нами не відзначився! Нічого не утнув! Ні доброго, ні поганого!
Гурко весело засміявся.
— Ну, за цим діло не стане!
Він раптом повернувся і почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися — дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потім нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину і швидко вийшов надвір.
— Цікаво, що ж він задумав? — висловив загальний подив Могила і кивнув молодому запорожцю: — Піди подивись!
Той пом'явся, — видно, не хотілося виходити на холод, — накинув наопашки кожушину і поволі рушив до сіней. Через якусь хвилину влетів збуджений, переляканий. Ще від порога випалив:
— Братчики, горимо!
— Як? Де? — переполошилися запорожці.
— Кажи толком, вражий сину! — гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.
— Курінь горить! Підпалив той клятий палій! Утнув! Запорожці прожогом кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпарені вискакували надвір і з несподіванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотів з двох боків, мов стіг сухого сіна. А біля підвітряного причілка стояв Гурко і стромляв палаючу хворостину під стріху.
— Ти що ж це робиш, клятий?! — налетів на нього Стягяй-ло. — Та за це тебе треба біля стовпа до смерті забити, розбійнику! Придумати таке — підпалити курінь!
Вогонь розгорався. У січовій церкві вдарив на сполох дзвін. З усіх куренів висипали запорожці і, уздрівши пожежу, мчали хто в чім був до переяславців.
— Давайте воду! Снігом засипайте! — лунали вигуки.
— Зривайте очерет!
— Виносьте з куреня зброю, щоб не погоріла!
На гвалт збіглася вся Січ. З'явилися дерев'яні цеберка. Запорожці стали цепом і почали подавати воду. Інші довгими баграми зривали з даху снопи очерету, відкидали вбік і там їх затоптували в сніг. Все курінне майно — рушниці, шаблі, пістолі, одяг, посуд — винесли і жужмом звалили віддалік.
Незабаром пожежу пригасили. З обгорілого причілка здіймався сизий дим, змішаний із смердючою парою. Сам курінь не постраждав, бо був товсто обмазаний глиною і загорітися не міг. Козаки поволі заспокоювалися.
Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:
— Довбиші, бийте в литавриї На радуі Всі на раду!
Тривожно задудніли литаври. Запорожці, не знаючи для чого збирається рада, повалили на січовий майдан, посеред якого височів гладенько обтесаний дубовий стовп, шикувалися в коло по куренях. Упівголоса перепитували один одного — що трапилося? З якої причини збирається рада?
Ніхто нічого не знав.
Зрозуміло стало тоді, коли молодики вивели під вартою Гурка і Стягайло загукав:
— До стовпа його ведіть! До стовпа! Скараємо киями проклятущого палія!
На майдані зчинився галас. Козаки з інших куренів, не знаючи, що скоїлося у переяславців, підтримали кошового і теж закричали:
— Скарати його! Скарати!
— Він спалив би усю Січ!
— За таке треба гарненько погладити по спині!
Хтось приніс із зброярні оберемок замашних кийків. Викотили бочку горілки і винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до стовпа. Все було готове до екзекуції, яка на Січі називалася “стовповою смертю”.
Вражені переяславці деякий час мовчали. Ось як повернулося! З жарту вийшло смертовбивство! Прийом до товариства перетворився на криваву розправу. Хіба це справедливо?
Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожці почали перешіптуватися. Потім пролунали крики. Незадоволені гуртувалися навколо Воїнова та Спихальського, а також Метелиці, який не приховував своїх почуттів і думок, вздовж і впоперек лаючи Стягайла.
— Треба рятувати батька Семена! — гукав Роман. — Бо дехто, бачу, жарту не розуміє!
— Або не хоче розуміти, чортів син! — гув Метелиця, кидаючи лютий погляд на наказного кошового. — Проклятий дука! Кроволинець!.. Такий дорветься до булави — то всі ми зостанемось без голови!
Тим часом Стягайло діяв швидко й рішуче. Не

читати