Завантажити

значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.
На стук у двері почулося гучне: “Ввійдіть!”
Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав “Синопсис” Іпокентія Гізеля, архімандрита Києво-Печерської лаври і професора Кисво-Могилянського колегіуму. Ця книжка з'явилася років п'ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу на Україні і по всій Росії, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.
Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:
— Здорові були, молодці! З чим прийшли? Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім'ї.
— То чого ж ти хочеш, козаче?
 
— Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні...
— Гм, чим же я можу допомогти?
— Дозвольте, батьку, набрати охочих... та спорядити їх припасами з військової казни.
— Он як! — Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. — Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те, царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!
Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
— Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? — сказав він. — Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору...
Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.
— Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя...
— Семен Гурко, абшитований козак Ніжинського полку.
— Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лівобережжя указує кошовому, що він має робити? — перекривив Стягайло Гурка.
— Я не указую. Я тільки висловлюю подив...
— Подив можеш висловлювати у себе на печі, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене!
— Сьогодні я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим і прибув сюди...
— От як станеш, тоді я й говоритиму з тобою! Тільки таких великорозумних у нас і своїх досить — не знаємо, куди дівати. Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив її повз вуха.
— Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того... Я гадаю, що у відповідь на напад гетьман сам пошле військо на правий берег, щоб покарати Юрася, і не матиме нічого проти того, щоб якась сотня запорожців взяла участь у тому поході... Нам треба всього лиш порох, оливо та хліб або сухарі. Невже Січ пропустить нагоду трохи пошарпати татарські чамбули, що, прикриваючись іменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома?
— Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму діло, — уперто стояв на своєму Стягайло.
— Хто зна, хто зна, — з викликом і легкою іронією в голосі сказав Гурко.
— Ти занадто самовпевнений, козаче, — нагнувши буйволячу шию і наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. — Але ми й не таким роги обламували!
— Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з'ясовувати, хто з нас розумніший, — втрутився Арсен, стримуючи гнів, що закипав у серці. — Ми прийшли по допомогу... Але якщо наше невлад, то ми із своїм назад!.. Пробачте, що потурбували... Ходімо, друзі!
— Ходіть здорові!.. І ось моє тобі останнє слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш їхати куди хочеш — у Корсунь, у Канів чи хоч самому чортові на рогиі Але споряджати за кошт Січі військову експедицію, щоб визволити твоїх рідних, я не дозволю!.. У нас і без того мало припасів. А хліба та сухарів майже зовсім немає. Сидимо на саламасі... Ось так!
Козаки мовчки вклонилися і вийшли.
— Пся крев! — вилаявся Спихальський, сходячи з ганку. — Упіймали облизня, прошу пана!
— Справді, не сподівалися на таке, — озвався глухо Роман. — Що ж будемо робити, братове?
— Поїду до Сірка на хутір! — рішуче сказав Звенигора. — Невже старий відмовить мені?
— Їдь. Арсене! Їдь не гаючись! — підтримав друга Спихальський. — А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша... Їдь!
Арсен мовчки кивнув головою, і друзі попростували до куреня.
Після обіду Переяславський курінь завирував, як роздратований вулик. До січового товариства приймали Семена Гурка.
Звичайно прийом проходив тихо-мирно. Новоприбулого молодика або й досвідченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курінний отаман питав, чи добровільно він вступає до сім'ї славних лицарів війська Запорозького і чи згоден слухатися своїх отаманів. Коли неофіт казав, що добровільно і що буде слухатись усіх отаманів, його питали, як він

читати