Завантажити

знищували все вогнем і мечем.
Уранці наступного дня спагії обложили місто з півдня і заходу. Опівдні сильний загін підійшов до передмість. Щоб не віддавати їх у руки ворога, Штаренберг наказав підпалити все, що могло горіти.
Смолоскипники бігали від будинку до будинку — і за ними здіймалися чорні дими, тріщало, шугаючи вгору, малинове полум'я.
Штаренберг не врахував одного — західного вітру, що дув на місто. Як тільки вогонь загоготів, а вітер повіяв дужче, довгі язики полум'я почали переповзати через вал і лизати дахи міських будівель, а палаючі віхті й іскри летіли ще далі...
Вдарили на сполох дзвони.
Сотні солдатів і студентів було кинуто на гасіння пожеж. Вони вишикувалися довгими рядами аж до Дунаю і з рук у руки передавали відра з водою. Тільки надвечір віденському гарнізонові пощастило погасити вогонь у самому місті.
Стомлені, обсмалені, обгорілі, захисники столиці довго після цього не могли заснути. А вже о четвертій годині ранку, коли почав світлішати східний край неба, всі були на ногах. Розбудив глухий, грізний, мов гул моря перед бурею, гомін.
Що там? Невже турки пішли на приступ?
Захисники Відня висипали на вали.
Почало сходити сонце, і його багряне проміння освітило околиці міста. Вражені невиданою досі картиною, солдати й волонтери завмерли, не в силі промовити й слова.
Скільки сягало око, по горбах і долинах, на витолочених полях і пасовищах, в садах і виноградниках здіймалися десятки тисяч різнокольорових наметів. А між ними, мов комашня, снували темні постаті нападників. Всюди стояли вози, палали вогнища, паслися воли й верблюди, бродили стриножені коні...
Навіть бувалі воїни не бачили ніколи нічого подібного.
Генерал Штаренберг разом з бургомістром Лібенбергом і цивільним губернатором Леопольдом Колоничем піднялися на дзвіницю святого Стефана. З її високості було видно весь Відень і далеко навкруги нього.
— Мій боже! — прошепотів помертвілими вустами Лібенберг і, знявши капелюха, витер долонею на лобі холодний піт. — Яка сила! Чи ж вистоїмо супроти неї?
Штаренберг промовчав.
Колония, високий, жилавий, з кущуватими сивими бровами, поклав бургомістрові на плече важку, в синюватих прожилках руку.
— На все воля господа бога, сину мій! Це була людина бурхливої і незвичайної долі. Лицар-чернець, колишній кавалер Мальтійського ордену, він проявив чудеса хоробрості при двадцятилітній облозі турками острова Кріт, проливши при цьому немало людської крові. Згодом досягнув єпископського сану, став єпископом нейштадтським... Почувши, що турки наближаються до Відня, скинув рясу і знову взяв у руки меча. Був призначений цивільним губернатором Відня і заступником Шта-ренберга, наглядав за лікарнями, завідував продовольчими складами, керував земляними роботами по укріпленню валів, ескарпів, бастіонів.
— На все воля господа бога, сину мій! — повторив він. — Ніхто не відає наперед його замислів. Сила у Кара-Мустафи справді велика. Але ми укріпимо наші стіни й наші серця і будемо битися до останнього!
Вони знову звернули свої погляди в поле.
Сонце піднялося трохи вище, виглянувши з-за далекого обрію, і освітило весь турецький табір.
Він розтягнувся півколом на дві милі, від містечка Швехата на сході до Гейлігенштадта і Нусдорфа на заході, кінцями своїми упираючись у Дунай.
У центрі табору, в парку, поблизу палацу Ла-Фаворит, червонів, мов кров, величезний розкішний намет сердара. Такого великого, мов справжній палац, шатра, безперечно, ну було в жодного європейського полководця і в жодного наймогутнішого правителя Європи.
Поряд з ним на високій тичці метлявся під вітром бунчук великого візира.
За двісті кроків від контрескарпа виднілися свіжі, вириті вночі траншеї. В них залягли яничари. Отже, з цього боку Відень відрізаний від усього світу.
Досвідчене око Штаренберга відразу помітило в траншеях, у спеціально відритих для цього гніздах, гармати. Вони були зосереджені проти бастіонів фортеці.
— Щільно обступив нас Кара-Мустафа, — замислено промовив Штаренберг. — І миша не прошмигне. Якщо йому пощастить вибити нас із Пратера і Леопольдштадта, він перерве наше сполучення з лівим берегом і оточить місто.
— Може, послати туди підкріплення? — спитав Лібенберг.
— Ми не можемо цього зробити, — заперечив генерал. — Кара-Мустафа має двісті тисяч воїнів, у мене ж — майже в десять разів менше... Якщо я зніму кілька тисяч зі стін, турки зімнуть наприлеглий до валу схил зовнішнього рову. П'ятикутне укріплення у вигляді виступу форшу оборону тут і увірвуться в місто. Не сьогодні-завтра треба чекати штурму... Пане Колонич, будь ласка, негайно в найглибших склепах і погребах відрийте глибокі ями і заховайте в них весь порох, що є у фортеці. Щоб під час ворожого обстрілу не вибухнув...
— Буде зроблено, — кивнув головою Колонич.
— А ще створіть із жителів пересувні групи для гасіння пожеж і

читати