Завантажити

воєвода Дмитро заради сина відчинить їм ворота міста. А що, коли спробувати?
— Ілля, послухай! — зашепотів він на вухо боярчукові. — Утекти можна лише через двері. Отже, треба вигадати важливу і ймовірну причину, щоб вартові їх відчинили. І я, здається придумав, як це зробити!
— Як?
— Треба сказати їм, що тобі погано, що ти помираєш...
— Ти гадаєш, вони зважать на це?
— Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зіницю ока! Уявляєш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справді упокоївся? Та він голови їм постинав би! І вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що двері вони нам відчинять.
— А тоді що?
— Якщо їх буде двоє чи навіть троє, то ми їх зможемо приголомшити і втекти. Ось тримай! — і Добриня вклав у руки Іллі важку дубову качалку, якою чинбарі розкачують і рівняють вичинені шкіри. — Такою довбешкою не тільки людину, а й вола можна вбити.
— Замашна! — погодився Ілля, виважуючи качалку в руці.
— Якщо добре торохнути, то вважай, що й кінець!
От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворі, теж справимося!
— Ну, що ж — згода!
Вони стали обабіч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пішли до хати?
— На допомогу! На допомогу! — раптом голосно заволав Добриня.
З-за дверей відразу ж почувся стривожений голос.
— Що там? Що стряслося?
— Ілля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води!
— Що з ним?
— З'їв щось погане.
— Хай не буде свинею і не жере чого не слід! Почекає до ранку!
— Дурню! Якщо він околіє, то вранці тобі хан Менгу знесе голову!
Вартовий довго мовчав — видно, обмірковував і зважував почуте. Потім вилаявся:
— Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! — Але важливість звістки, видно, дійшла до нього, бо він зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кінці двору: — Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полоненикові погано — помирає! Та бігом мені! Бігом!
Здалеку долинуло важке гупання ніг — якийсь невідомий баатур Хасар побіг будити десятника. Ось, чути, загрюкав він ногами по дощаних сходах ґанку, хряпнув дверима... Потім настала тиша.
Вона тривала зовсім недовго. За стіною чинбарні знову загупало кілька ніг, зчинилося якесь вовтузіння, ніби хтось кого душив, почувся болісний скрик, хрип — і так же раптово все затихло.
Стривожений Ілля стиснув руку Добрині, шепнув:
— Що там?..
— Не знаю... — так же шепотом відповів Добриня.
Тут грюкнув засув — і двері широко розчинилися. В їх отворі стояло кілька темних постатей. Хтось тихо покликав:
— Ілля! Добриня!
Хлопці завмерли. Це було так несподівано, що їм на якусь хвилину відібрало мову. Хто там? Свої? Звідки? Як?
Другий голос прозвучав невпевнено:
— Невже їх тут немає? То де ж вони? Це був Степанів голос — такий характерний, що не впізнати його було неможливо. І Ілля скрикнув радісно:
— Братику! Степане! Невже це ти? Він кинувся надвір до брата, та Добриня, що пильнував також і за хатою, де спала охорона, перехопив його.
— Тихо! Варта йде! Ховайтеся всі сюди! Тікати було пізно. З хати вийшло двоє і попростували прямо до чинбарні, перетинаючи шлях для відступу. Вони відразу помітили б утікачів і зняли тривогу. Тому кияни — а їх було більше десятка — вскочили в чинбарню і причаїлися там.
— Всім мовчати! Говоритиму я! — пошепки сказав Добриня. — Заманю їх сюди — і прикінчимо обох! Але Микола заперечив:
— Ні, ні, хоч одного бажано взяти живцем!
— Гаразд, одного брати живцем, — погодився Добриня і застеріг: — Тихо! Наближаються! Ілля, стогни! Та дужче! Ніби тобі й справді невтерпець! Ну!
Ілля голосно застогнав, заохкав — ох, ох! Двоє наближалися швидко, не підозрюючи небезпеки.
Кроків за десять десятник Товлур — то був його голос — запитав:
— Егей, де ти, хлопче? В сараї?
— Ойє, ойє, — глухо відповів Добриня.
Двоє сміливо вступили до чинбарні. І тут один відразу впав додолу, вражений невідворотним ударом захалявного ножа, а другий заборсався в залізних обіймах молодих гриднів, що вмить скрутили його і забили рота ганчіркою.
Він опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги.
— Ходімо! — подав голос Микола. — Нас ждуть!
Сю ніч ніхто в господі воєводи Дмитра і не думав спати. Як тільки Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднів почали готуватися до вилазки, воєвода наказав челяді дістати з погребів ситу та сирівець, пекти пироги, смажити м'ясо.
Двір сповнився гамором. Повсюди загорілися свічки, запалали смолоскипи. Миттю поширилася чутка, що воєвода жде молодшого сина Іллю, якого мають визволити з монгольського полону.
Здивована і вражена бояриня кинулася до чоловіка.
— Дмитре, що ти затіяв? Чому зі мною не порадився? А якщо не пощастить визволити Іллю? Що тоді?

читати