Завантажити

милість Батияі То як же з ним битися? — пролунали стривожені голоси. — Ти сам кажеш, що він сильніший за нас...
Данило підняв перед собою руки — стиснув кулаки.
— У нас один вихід — оборонятися в укріплених містах! За їхніми могутніми валами, за високими заборонами нас не так просто дістати, а з-за них ми можемо завдавати нападникам дошкульних втрат. Це — головне! Русь повинна перемолоти на своїх городищах Батиєву силу! Хай він і далі суне вперед, хай падатимуть наші міста і гинутимуть їхні захисники, але ж настане такий час, коли Батиєві сили вичерпаються і він змушений буде зупинитися або й повернути назад. Я не знаю, де це станеться і холи, та вірю, що так буде!..
Всі мовчали. Князь говорив сувору правду, від якої ставало моторошно. Чи ж утримається Київ, чи впаде разом з ними? Тоді — смерть!
— Батигу-хана не зупинили високі вали Рязані, Володимира, Козельська, Чернігова, Переяслава. Невже князь думає, що Київ його зупинить? — запитав Карпило, молодий багатий купець.
— Не знаю, — твердо відповів Данило і в свою чергу кинув у притихлу гридницю зустрічне запитання: — А хіба є інший вихід? Га? Мовчите? Я іншого не бачу!
— Отже, Києву готуватися до облоги? Так треба розуміти?
— Так, боярин Дмитро сказав те, що думаю і я, — готуватися до облоги, до оборони! У Києві п'ятдесят тисяч люду, кожен четвертий — воїн. Та сюди, під захист його стін, збіжиться ще півстільки ж! Сила ваша буде велика...
Тут його перебив Дмитро.
— Княже, чому ти говориш про нашу силу, а не про свою? Хіба твоя дружина мала і хіба галицькі та волинські полки не захищатимуть нашого міста?
— Ні, не захищатимуть! — рішуче відповів Данило і хвилину помовчав, обводячи твердим поглядом ошелешених киян.
— Чому? Хіба ти не наш князь? — вражено глянув на нього Дмитро.
— Князь я ваш, але в Києві не залишуся! Найближчим часом хочу поїхати до короля Бели. Може, пощастить схилити його до союзу з нами. Після того — пощастить чи не пощастить — я залишуся в Галичі, щоб бути в осередді свого князівства, де матиму змогу черпати сили для себе і для допомоги вам та іншим містам... Київ зараз став вістрям нашого списа, направленого проти Поля, супроти нього передусім і вдарить Батий. Чи буду я тут, чи не буду, ви, гадаю, оборонятиметеся до кінця, а ми по своїх галицьких та волинських городах теж стоятимемо на смерть! Зараз ідеться не про Київ чи Галич, а про всю нашу землю, і я вважаю, що князь має бути там, де принесе більше користі!
— Кого ж ти, княже, залишиш замість себе в Києві? — спитав єпископ. — Потрібен муж вельми хоробрий і досвідчений у військовому ділі!
— Такий муж серед вас є! — не задумуючись, відповів Данило. — Він зі мною був на Калці — стояв проти нашого нинішнього ворога лицем до лиця. Не в одному бою відстоював він Київ і честь князів, яким служив. Муж досвідчений і достойний!
— Хто ж це?
Гридниця завмерла. Ані покашлювання, ні сопіння, ні шаргання ногами. Здавалося, ніхто навіть не дише.
— Боярин Дмитро, — відповів князь суворо, ніби даючи зрозуміти всім, що всякі сумніви у його виборі не повинні мати місця. — Він буде київським тисяцьким і воєводою — я залишаю його замість себе! І ви повинні слухатися його, як мене самого!
Гридниця зітхнула полегшено. Цей вибір ні в кого не викликав заперечення. Дмитра в Києві любили і поважали за щедрість, справедливість і доброту. Та й у військовому ділі муж він справді досвідчений!
Дмитро підвівся і, мовчки вклонившись князеві, сів.
Один Домажир засовався на лаві.
— Княже, а я... Отже, я...
Данило зрозумів стан його душі. До того ж був він мудрий і не захотів напередодні великих подій, що грізно, як відчували всі, насувалися на Київ, залишати в місті іскру, з якої заздрість і підлість могли б роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав:
— На випадок смерті чи тяжкого поранення тисяцького Дмитра ти його заступиш, Домажире! Це теж моя воля!
Домажир полегшено зітхнув і від задоволення почав рожевіти. Він уже відчув смак влади, і йому було важко розставатися з нею. Тепер же князь залишав якусь надію. Заступник тисяцького, а там, дивись, і знову тисяцький! Правда, він, мабуть, не розумів до кінця, в який час ця влада приходить до нього.
Під кінець Данило знову низько вклонився киянам.
— Кланяюся вам, бо ви перші грудьми станете проти ворога, і сподіваюся зустрітися з вами в ліпші часи! І хочу тоді обняти всіх вас!
На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен розумів таємний смисл княжих поклонів: Данило не тільки вручав їм долю Києва в їхні руки, а й прощався з ними. Може, назавжди!

Розділ IV
КНЯЖА ГОРА
1
Після обіду Никодим з Горпиною вклалися у комірчині спочивати, а Добриня сів на лавку під крислатою грушею і, підставивши обличчя теплому сонцю, задивився на білих голубів, що шугали у високості. Вони нагадали йому Калиновий Кут, де

читати