Завантажити

скоро матимемо сина або дочку. Гріх великий, але Бог нам простить...
— Що ж із Янкою?
— Заслабла. Тяжко занедужала... Після того, як хан Менту вбив її брата, а його жону і доньку зварив живцем у казані, вона стала сама не своя... Коли б якісь ліки, якесь зілля... Та де його взяти? Не до зілля тут, коли нічого до рота кинути.
Милана заглянула в засмучені очі Добрині.
— Де ви живете?
— У хизарі.
— У хизарі? І Янка з тобою? Але ж то чоловічий хизар!
— Вона видає себе за мого брата, підлітка. Ніхто не знає, що вона жінка.
— Ось як! Але хизарів багато. В якому ж?
— Наш примітний. Біля воріт — колодязь, а над ним — молода шовковиця. Та для чого це тобі?
— Я принесу Янці зілля. Сьогодні ж і принесу...— і вона побігла до воза.
Увечері його зустріла збуджена Янка.
— У мене була Милана. Така добра душа! Поглянь, що принесла мені,— і вона показала на клунок.— Тут і цілющі трави, і кумис, і козине молоко, і пшоняна каша, і добрий шмат печенини... Вона була б тобі гарною жоною!
Добрині вчувся прихований докір в її останніх словах. Він присів біля неї і обняв за плечі.
— Люба моя! Ти мені найкраща, наймиліша. Ти — моя доля, моя судьба! А з Миланою не судилося щастя... Пий усе, що вона принесла. У неї легка рука — може, тобі полегшає і ти видужаєш...
— Їж і ти — тут вистачить на двох.
— Ні, ні, це все твоє.
— Милана казала, що принесе ще. Її чоловік — монгол, теж добра душа, не перечить їй. Він зовсім не бідний — у нього косяки коней вигулюються в степу і отари овець випасаються.
І Янка розв'язала чималу торбину і почала виймати з неї їжу.
...Непомітно промайнув місяць. Тривога Добрині за здоров'я і життя Янки поволі вщухла. Добрий ангел в образі Милани майже щодня з'являвся в темному хизарі, приносив гіркі цілющі напої з духмяних степових трав і не менш цілющий кумис і силою змушував Янку пити. Після цього їй хотілося їсти і спати... Їсти і спати...
За тиждень таких відвідин Янка звелася на ноги, а ще за три тижні на її щоках заграв рум'янець. До роботи її не змушували ставати. Бей Айджу, що в перший же день прибув до хизару разом з Миланою, щоб побачити вмираючу дружину свояка-орусута, замовив за неї слово, і наглядачі залишили її в спокої. Більше того, він домігся права двом боголам — Янці і Добрині — виходити за межі хизару, і вони одного дня, в неділю, вперше за довгий час неволі вийшли в місто.
Був полудень. Сліпуче сонце щедро поливало курні вулиці Бату-сарая, строкаті людські натовпи, купи будівельного сміття, бо місто гарячкове будувалося, юрти кочовиків і палаци царевичів та багатих нойонів, неосяжний базар-хан, де все продавалося і купувалося, де стояв безугавний різномовний гомін і запах смаженої баранини, що шкварчала на жаровнях. Все було для них нове, цікаве, але чуже і недоступне.
Які вони нещасні, малі піщинки серед цього багатоголосого велелюддя! Як далеко від батьківщини заніс їх розбурханий холодний вітрюган! Ні степом до неї перебрести, ні морем перепливти, хіба що думкою перелетіти!
Тут Добрині на плече лягла чиясь рука, а над вухом прогув голос:
— Добриня? Ти?
Добриня оглянувся — і закам'янів: перед ним стояв Доман. Простягав руку.
— Не радий? Бачу, не радий... Не бійся — не з'їм. Навіщо тепер мені ти, богол татарський?
Земляк був не з приємних. Від згадки про київські з ним зустрічі по спині пробіг дрож. Але тепер у Доманових очах не було ворожнечі — і Добриня потиснув простягнуту руку.
— А ти ж де живеш? Що робиш? Бачу, тобі тут незле ведеться?
— Ні, незле, бо маю голову на плечах. Терджуман я. А живу ген там, на пригірку,— і показав на одиноку юрту, що стояла на горбі.
Доман став ситий, крізь щетину просвічувався на округлих щоках густо-сизий рум'янець. Нові чоботи, сині штани і шовкова сорочка, підперезана шнурком з китицями, свідчили, що Доман живе справді добре і що на його шиї ніколи не теліпалася канга. Окинувши прискіпливим оком зношений одяг Добрині і його худу жилаву статуру, він перевів погляд на Янку і враз поперхнувся:
— Те-те-те! Либонь, донька воєводи Дмитра? Дай, Боже, пам'яті — Янка? Авжеж, вона! Тільки чом же в чоловічому вбранні?
Холодна хвиля прокотилася по серцю Добрині. Ось де справжня загроза! Ось кому — Янці! — небезпечна ця зустріч! Видно, Доман не забув своїх київських кривдників, в тім числі і тисяцького, і хто зна, як відплатить його дочці. Розповість Менту? А той як вчинить?
— Її одяг зносився — от вона й одяглася в що мала,— скоромовкою пояснив Добриня.— Та тут майже всі жінки носять шаровари.
— Гм, Янка... Хто б міг подумати! — не вслухаючись у пояснення Добрині, бубонів Доман, все ще пильно приглядаючись до дівчини.— Красуня! І в хизарі... Далебі, те місце не для тебе, дівчино! Можна й краще тут влаштуватися! Дзе-дзе!
Він примружив очі і зацмокав язиком, як справжній татарин.
— Мені

читати