Завантажити

Ілля.— Я кохаю тебе, мила моя! Я люблю над усе на світі нашу крихітку-доню, нашу Настуню... Чи міг же я вчинити інакше?
— О, я нещасна іудейка, я нещасна, як і мій народ, приречений на довічне скитания, на загибель... Навіщо доля пов'язала мене з тобою? Я й тобі принесла нещастя, і тебе занапастила!
— Не кажи! Ми кохаємо одне одного, а все інше — пусте! Не думай про це, дорога моя! Тут очумався від заціпеніння Менгу.
— Хто це? Терджумана сюди!
Іллю відірвали від стовпа і від Маріам — поставили перед ханом. Виріс, як із-під землі Доман, шарпнув Іллю за плече:
— Хан питає, хто ти?
Ілля випростався.
— Я боярин Ілля, син київського тисяцького Дмитра.
Менгу витріщив очі.
— То ти живий? Отже, мене знову зводить з тобою доля! Чого ж ти кинувся рятувати цю повійницю?
— Маріам не повійниця, вона моя жона!
— Виходить, та дитина від тебе?
— Так, то наша донька Настуня.
— А ти знав, що Маріам належить мені? Що вона моя раба?
— Знав.
— І все-таки посягнувся на неї?
— Ми кохалися раніше, ніж вона стала твоєю рабою, хане.
— Це не виправдовує тебе! — сказав Менгу.— Ти посягнув на мою честь і мусиш бути покараний, як і вона! Гей, туленгіти, прив'яжіть цього богола з другого боку стовпа і всипте удвічі більше батогів, ніж цій жінці! Ну! Іллю потягнули до стовпа, зірвали одяг — міцно прив'язали.
— Бийте! — нахилив голову Менгу.
Знову над майданом розлігся пронизливий зойк Маріам. До нього долучився глухий стогін Іллі.
Коли Маріам замовкла, не витримавши і половини ударів, кати перестали бити: нещасну ждало ще страшніше покарання, і вона повинна була прийняти його при повній свідомості.
Ілля витримав всі сто ударів. Він кволо стогнав, облизуючи язиком пересохлі губи, і намагався звестися і стати на ноги, бо обвис на вірьовках. Вся спина була збасамужена, шкіра теліпалася кривавими клаптями.
В казані закипіла, завирувала вода.
Менгу повів пальцем.
— Розв'язати!
Маріам ледве трималася, і Ілля підхопив її попід руки.
— Прости мене, найдорожча моя,— простогнав хрипко.— Скоро скінчаться наші муки... Скоро...
Маріам заплакала.
— А наша крихітка? Настуня? Що з нею буде? Світ цей такий жорстокий! Боже!
Дитина випиналася і кричала на руках у туленгіта. Ніби зрозумівши, про що ведуть мову приречені до страти невільник і невільниця, Менгу швидко зиркнув на маленький білий клубочок, у якому випиналися ручки та ніжки, і різко кинув туленгітові:
— В казан!
Той підняв перед собою живе тільце у білому сповиточку і, мить повагавшись і стиснувши зуби, жбурнув у киплячий вир. Крик немовляти обірвався враз — раптово.
Навіть призвичаєні до всього ординці глухо охнули, загули. В рядах невільників здійнявся галас, вгору зметнулися темні жилаві кулаки. А над усім пролунали два пронизливо-розпачливі голоси — жіночий і чоловічий:
— А-а-а!.. А-а-а!.. Ой людоньки-и-и! Звірі-і!
То кричали Маріам і Ілля, кричали несамовито, кричали так, як не кричали, коли їх самих щойно катували. Той крик перекрив усі голоси, всі шуми, гомони і гули, що здійнялися над майданом, і ніхто не почув у тому гамі тихо-розпачливого зойку душі:
— Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!..
Добриня притиснув Янку до грудей, у яких несамовито бухало серце, а коли побачив, як туленгіти піднімають над собою і несуть до казана Маріам, долонею затулив їй очі.
Маріам знепритомніла, не кричала, не пручалася, і її тихо, як срібну рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся білий сповиток її донечки.
Зате Ілля,— де й сила взялася після страшного катування,— раптом відштовхнув від себе охоронців і кинувся з високо піднятими кулаками до Менгу.
— Проклятий! Я уб'ю тебе!
Оторопівши, Менгу здибив коня, розриваючи йому рота вудилами, а правицею шарив біля лівого боку, шукаючи руків'я шаблі. Та не встиг її витягти, як охоронець, що був поряд, опустив на пшеничну голову Іллі свою гостро-блискучу шаблю.
Майдан охнув — і загув.
Добриня ще міцніше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що коїться з її братом. Він уже знав, що у неї під серцем б'ється малесенький живчик, визріває нове молоде життя, і оберігав її, як міг.
 
8
Батий сидів на вершечку крутого степового пригірка, підставивши обличчя сонцю, а розхристані груди вітрові, дивився в синю далечінь і думав. Після щасливої соколиної ловитви йому завжди добре думалося.
Він нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвійним почуттям — розчаруванням і задоволенням: великий курултай нащадків Чінгісхана не захотів і слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського улуса, що розметнувся на півсвіту. Натомість всі зійшлися на тому, щоб правителькою стала жона покійного хана Угедея Туракіна, мати Гуюка. Це, звичайно, його вразило. Він — завойовник половини Європи,

читати