Завантажити

Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ятаєш, княжий тіун на Песовому острові і рибалка Парфентій по прізвиську Солоний... Все життя ловив для князів рибу в Дніпрі і солив. І так сам просолів, що й прізвисько таке прилипло до мене... А це мої сини.
— Пам'ятаю, пам'ятаю,— відповів князь, хоч відчував, що кривить душею, бо за своє недовге князювання в Києві ні разу не відвідав Песового острова, однак риба на княжому столі бувала часто, і Парфентій Солоний міг її привозити не раз.— А тепер хочу сам побувати на острові. Як там? Все збереглося?
— Все, княже, все. Він, наш острів, і врятував нас від татарської напасті.
— Тоді перевези нас!
Тіун вклонився.
— Милості прошу, княже, до човна.
Песів острів лежав посеред Дніпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вільхами та сріблястими тополями, всередині він був розораний великою і роботящою родиною тіуна Парфентія, і зараз ниви врунилися різними злаками. У найширшій частині на дубових палях стояло кілька дерев'яних, критих тесом будинків. Серед них вивищувався княжий терем з різьбленим коньком на даху і невеликими віконцями з кольоровими шибками. За будівлями, у літній оборі, стійлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боці, нанизана на довгі шнури, сушилася дніпровська риба — і судак, і окунь, і лящ, і сазан. Звідти тягло приємно-солоним запахом.
— Тут так гарно! — не втримався від вигуку князь. Після дворічних поневірянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнім раєм. Все тут дихало літньою красою, спокоєм і достатком.
А коли зайшов до терема і побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках,— і вовняні доріжки на жовтій дощаній підлозі, і покриті скатертинами столи і лави обабіч, і пухові подушки на ліжках,— він перехрестився і повернувся до Дмитра.
— Слава Богу, є притулок, якого я не мав давно. Завтра перебираємося сюди...
 
6
Сотник Жадігер стояв перед Менгу-кааном ні живий ні мертвий. В руках тримав ковпака, на шиї теліпався пояс — знак каяття і просьби про помилування. Те, чого він боявся, не оминуло його. Наступного дня після прибуття монгольського війська з походу на західні країни Менгу покликав його до себе. Лиховісний погляд вузьких ханських очей свідчив, що він уже все знає. Хтось, видно, нашептав йому і про втрату мідних орусутських коней, і про кляту красуню-іудейку Маріам, яку хан наказав берегти для нього, як зіницю ока, і яка, повійниця, умудрилася недавно народити дочку. Він гарячкове думав — що сказати ханові? В останню мить він помітив у колі нукерів Маріам з немовлям на руках. Вона зблідла, але страху в очах не проявляла. Негідниця!
— Ну? Що скажеш, джагуне? — промовив грізно Менгу.— Отак ти виконав мій наказ? Де мідні коні, призначені для Саїн-хана? Де дівоча честь моєї невільниці? Це ти спокусився на неї, собако?
Жадігер відчув, як ноги раптом потерпли, підігнулися, і він уклякнув на коліна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара — дебелі ханські пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю і зламають хребет. І лежатимеш ти, Жадігере, у бур'яні, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звірі. О аруах! Аруах!
Він обхопив ноги хана, взуті в жовті гутули, пробелькотів:
— Всемилостивий каане! Та як би я посмів! Я й пальцем не доторкнувся до тієї повії! Вся орда — мені свідок!
— Тоді — хто ж? Назви його мені!
— Я не знаю.
— Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти беріг моє майно і моїх рабів!
— Я й беріг рабів. Але їх так багато, що я ледве встигав.
— А коні? Мідні коні для Саїн-каана? Де вони? Жадігер знову затремтів. В роті йому пересохло.
— За це карай — не вберіг. Вони потонули при переправі через Тан. Лід під їхньою вагою вломився — і вони потонули... Важкі були...
— Важкі! Важкі!.. Дурний ти баран! — Менгу кілька разів стьобнув його камчею по зігнутій спині.— Я даремно настановив тебе джагуном. І тепер бачу — помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Від сьогодні знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покаранні.— І гукнув сторожі:— Гей, усипте йому півсотні київі Та дужче!
Не встиг Жадігер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землі і почали гамселити замашними прутами по чім попало — і по спині, і по стегнах, і по литках. Він спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його міцно — один усівся на шию, а другий на ступні ніг. Як вирвешся? Потім, після особливо дошкульного удару, зів'яв, затих і вже лежав, як лантух, ще, правда, відчуваючи, що з кожним ударом злі мангуси рвуть на частини не тільки його тіло, а й душу. О вай-пай!
Коли його підвели і на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затісним і завдавав нестерпного болю, до його слуху і до свідомості ледве дійшли слова Менгу.
— Всіх боголів на майдан-хан! Приготуйте

читати